Поширити владу московського уряду на всі православні церкви Московщина намагалася неодноразово за останні 300 років. По захопленні 1453 р. турками Царгороду Московщина в запозичення 1504 р. з Балкан ідеї ІІІ Риму проголошувала себе також спадкоємницею і Вселенського православного патріархату. Але Туреччина не знищила Вселенського патріархату в Царгороді. Чи не єдиний спосіб опанувати Царгород — загарбати його. І Московщина намагається здійснити це від XVI століття. Микола І пробував зробити це 1854 р., Микола ІІ вимагав 1917 р. від Франції та Англії їхньої згоди на загарбання Московщиною Царгороду як плату за участь у війні проти Німеччини.
За татарської влади московське життя — навіть церковне — потатарщилося. Хоча хан Золотої Орди не був християнином, московська церква молилася за нього і його родину, отож легко розірвала канонічні зв’язки зі Вселенським патріархом. Першу спробу усамостійнити свою церкву Московщина зробила 1448 року. За канонами православної церкви нових митрополитів наставляє, висвячує патріарх. Московщина порушила цей церковний закон. Князь Василій ІІІ сам наставив, а московські єпископи самі висвятили 1448 року єпископа Іова на митрополита. Вселенський патріарх та всі православні церкви засудили таке порушення церковних законів і не визнали Іова за канонічного митрополита. Але історики московської церкви, зокрема, митрополит Макарій твердять своє: «Упадок Царгорода призвів до незалежності московської церкви від Вселенського Патріарха». Але Царгород упав 1453 року, а Іова висвятили 1448 року, тобто за п’ять років перед упадком Царгорода.
У православних церквах новонаставлений єпископ давав обіцянку не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом, що було частиною чину висвяти єпископа, робилося це і в московській церкві. По упадку Візантії московська церква додала 1458 року до тієї присяги слова: «…и по повелению государя», тобто митрополита, призначеного Вселенським патріархом і царем разом. А пізніше (1495 р.) змінила на цілковито протилежне: новонаставлений єпископ обіцяв не визнавати митрополита, призначеного Вселенським патріархом, а визнавати лише призначеного московським царем[538].
Московський митрополит коронував 1547 року Івана IV, знаючи, що це не правосильне за законами православної церкви. Московщина послала до Царгорода послів з багатими дарунками Вселенському патріархові, аби він дав грамоту, якою визнає коронування законним. Патріарх Єремія грамоти не дав, пояснюючи москвинам, що коронувати королів мають право лише два патріархи: Римський (папа) та Царгородський (Вселенський православний), а про митрополитів і говорити годі. Єремія запропонував Московщині прислати свого заступника (екзарха), який іменем Вселенського патріарха наново коронуватиме Івана ІV. Московщина відмовилася.
Отже, патріарх Єремія грамоти не дав, проте в московських архівах така грамота … є — без дати, в ній виправлені слова, і палеограф В. Регель довів, що грамоту написали і підписали московські урядовці в Москві, ще й пізніше виправляли. П. Мілюков визнає її за підробку[539]. Московщина ж долучила її до збірників законів як історичний документ законності коронації.
Крім московської, всі інші православні церкви перебували в XVI ст. під чужинецькою владою, та ще й (крім української) магометанською, були малі й бідні, отже, мусили їздити до Москви за грошовою допомогою. Навіть Вселенський патріарх. І коли Московщина, наставляючи самовільно свого митрополита, зневажила закони православної церкви, не було кому її покарати. Підбадьорена Московщина задумала заснувати свій патріархат навіть якщо Вселенський патріарх заперечуватиме. Засновувати новий патріархат має право лише Вселенський Собор, а в окремих випадках — Собор усіх патріархів. Знаючи це, цар Федір надав 1586 року антіохійському патріархові Іокимові велику грошову допомогу, коли той приїхав до Москви, і обіцяв дати ще, якщо Іоким умовить всіх патріархів ухвалити заснування московського патріархату. Але патріархи не ухвалили. Два роки пізніше (1588) приїхав до Москви за дарунками сам Вселенський патріарх Єремія. Москвини сподівалися, що він привіз бажану ухвалу Собору патріархів, а дізнавшись, що не привіз, вимагали, щоб він сам наставив. Єремія відмовився, йому запропонували залишитися в Москві і стати московським патріархом. І від цього він відмовився. Тоді його ув’язнили, поставивши вартових, які не допускали нікого до патріарха. Так залякували його марно півроку.
Довелося московський патріархат засновувати окремим державним законом під назвою «Уложоная грамота». До «Грамоти» москвини вписали теорію Філофея про Москву — ІІІ Рим, а також зазначили, що на соборі єпископів, який обрав московського патріарха, був присутній Вселенський патріарх Єремія з усім своїм почтом, і що Єремія ніби казав там: «Антіохійський патріарх Іоким повідомив мене, що московський цар просив заснувати московський патріархат. Отже, я з Олександрійським патріархом Сільвестром, з Єрусалимським патріархом Ніфонтом, з Антіохійським Патріархом Іокимом і з архиєпископами та єпископами, усім Собором радили і ухвалили заснувати московський патріархат». Все це було від першого до останнього слова сфальшовано. Єремія на «соборі» не був з тієї причини, що «собору»…не було. І нічого подібного він ніколи не казав, навіть ім’я Єрусалимського патріарха переплутане: назвали москвини його Ніфонтом, а він справді називався Софронієм. Хоч як заляканий був Єремія, проте відмовився підписати. Москвини заявили, що втоплять його з усім почтом. Грек підписав і негайно втік додому.
В «Уложоной Грамоте» написано, що собор єпископів відбувся 26 січня 1589 р. Історики не знайшли в московських архівах жодного натяку на цю подію. Записано, що в соборі брали участь 56 єпископів, а підписів є лише 32, серед них навіть підписи українських, білоруських, литовських єпископів. А вони нічогісінького не мали спільного з Московщиною, бо ж їхні землі не належали до Московщини, а творили свою незалежну Литовсько-Руську державу. Навіть такий історик, як митрополит Макарій, що виправдовував московські шахрайства, мусив визнати, що все в «Уложоной Грамоте» є вигадкою[540]. Разом з патріархом Єремією перебував у Москві Монемвасійський митрополит Ієротей. Він пише, що Єремія підписав лише під загрозою його втопити, що «Уложоная Грамота» є суцільною брехнею, що московський патріархат є неканонічним. Таке пишуть і самі москвини[541].
Порятувавшись з московського полону, патріарх Єремія не хотів оприлюднювати московського насильства над ним, хоч Олександрійський патріарх Мелетій вимагав від нього скасувати свій вимушений загрозою підпис і проголосити незаконність московського патріархату. Осмілілі від того москвини почали вимагати від патріархів визнати московський патріархат першим серед усіх патріархатів, загрожуючи припинити їм допомогу[542]. Хоч патріархи дуже потребували московської допомоги, але таке нахабство їх обурило, і вони визначили йому п’яте місце. Це визначення обґрунтував Олександрійський патріарх Мелетій Пігас. Москвини припам’ятали йому це, і коли він вислав до Москви архимандрита Неофіта та ченця Іоана по допомогу, Московщина закатувала на смерть тих послів, хоча вже й тоді навіть напівкультурний світ визнавав недоторканість послів. Щоб помститися патріархам, Московщина знайшла спосіб принизити їх: запроектувала заснувати в Московщині аж п’ять патріархій і про це повідомила всіх патріархів.
Таке заснування московського патріархату ворожо зустріли в Новгороді, його неканонічність спричинила, що новгородці не визнали його. Архиєпископ новгородський демонстративно носив митрополичий білий клобук на ознаку непідлеглості московському митрополитові і патріархові. На цьому з’явилася в Новгороді самостійницька, протимосковська література, що вивищувала Новгород супроти Москви. Як от у «Повести о белом клобуке». Християнський світ вірив, що 1498 року настане кінець світу, бо виповнювалося 7 тисяч років від сотворіння світу, а пророки віщували кінець світу саме через такий проміжок часу. У Європі жваво обговорювалася ідея месіанства народів на тлі того «кінця світу». Новгород ще жив європейським культурним життям, ця ідея обговорювалася й тут, і новгородці прийшли до висновку перенести світовий православний осередок з Царгорода до Великого Новгорода[543], що й висловлене в «Повести о белом клобуке». Тут оповідається, що візантійський імператор Костянтин подарував папі Сильвестрові дорогий білий клобук. Наступник Сильвестра передав клобук царгородському патріархові, а той за наказом з неба передав його новгородському архиєпископові Василію. Відтоді новгородські владики носять білий клобук як символ найвищої церковної влади, переданої Великому Новгородові[544]. Московський собор заборонив 1564 р. новгородському архиєпископові носити білий клобук. Собор 1567 р. ухвалив, що «повесть есть писанием лжевым и неправым», а автор написав її «от ветра главы своея». Сто років пізніше Московщина привласнила собі цю повість, замінивши слово «Новгород» на «Москва».
[541]
А. Шпаков. «Учреждение Патриаршества в России»; Ф. Терновський. «Изучение Византийской истории»; П. Мілюков. «Очерки истории русской культуры»; А. Бестужев-Рюмін. «Обзор событий».