Інші європейські та американські науковці, політики кажуть те саме, що й вищезгадані, наведемо лише деякі уривки з їхніх книжок. Американський професор пише: «Тепер московський націоналізм в СРСР далеко перевершив націоналізм царської Московщини. Псевдоінтернаціоналізм московських більшовиків, що час від часу демонструється ІІІ Інтернаціоналом, є ніщо інше, як поширення московського націоналізму на світовий масштаб. Московський «інтернаціоналізм» — це те саме, що гітлерівська п’ята колона чи англійська «інтеліджент сервіс» (політична розвідка)». Один з американців додає: «Жорстокість Марксової науки пасувала глибокому дикунству москвинів. Марксівське месіанство знайшло найглибший відгук у країні фанатичної месіанської віри — в Московщині. Марксове безбожництво притягло до себе народ, що завжди був готовий перейти від фанатичної месіанської віри до цинічного глуму над релігією — народ московський. Зарозумілу пиху Марксової догми В. Ленін підніс до теоретичної деспотії і тим наблизив марксизм до духовності московського народу, народу природно схильного і до крайнього насильства, і до крайнього рабства… Більшовики СРСР не лише не зреволюціонізували світ, а навпаки, стали контрреволюціонерами. Всюди, де лише революція починала здобувати перемоги, як от у Німеччині, Австрії, Мексиці, ставала вона жертвою злобної, руйнівної московської пропаганди. Провідників тих революцій Москва проголошувала угодовцями, зрадниками пролетаріату, слугами буржуазії тощо. Нема найменшого сумніву, що коли Московщина матиме досить військової сили, то вона намагатиметься зброєю утворити у сусідніх країнах маріонеткові, слухняні уряди. Потім пробуватиме те саме в дальших країнах»[615]. Писано це 1938 року.
Міністр закордонних справ США А. Стівенсон писав, що: «Московщина у своїй закордонній політиці підтримує національні визвольні рухи колоніальних народів поза СРСР, і ця підтримка сприяє поширенню москволюбства у світі. Але в межах імперії СРСР Московщина не визнає жодного національно-державного самовизначення колишніх незалежних держав на Сході Європи. СРСР — це остання колосальна імперія, що в ній Московщина не дає поневоленим нею народам жодної можливості визначати власну долю, вважаючи, що вона, Московщина, цю долю визначила раз і назавжди, силою зброї»[616]. Подібні думки висловлює німецький автор: «Третій Інтернаціонал у Москві начебто допомагає революційним рухам у світі. А на справді ж він іде шляхом московських царів. Змінилася лише назва. Раніш називався «монархізм», а тепер називається «більшовизм». Москвини самі кажуть, що змінилися лише «знаки и возглавье». Так. Адже не змінилась мета — накинути свої московські уявлення про суспільний і політичний лад усьому світові»[617]. Інший німецький автор висловлюється так: «СРСР не є державою в європейському розумінні цього слова. СРСР, як монгольська держава, складається з пануючої Орди, деспотичного хана та безправних людей і народів. У СРСР панує азіатська, татарська мораль, брудна, жорстока деспотія, з щоденним катуванням, як укладом правління. В СРСР може з’явитися сучасний Чінгіс-хан, що підкорить Азію й Європу. У своєму світогляді і почуваннях москвин лишився досі кочовиком. Душа москвина жене його до безперестанних і безцільних мандрівок. Його батьківщина є не його село, а широкі обшири московської імперії і навіть поза імперією: «общечеловек» — за виразом знавця московської душі Ф. Достоєвського. Коли одного дня з міркувань державно-політичної доцільності Московщина викине на смітник комуністичні фразіологію та гасла, то нічогісінько не зміниться, крім назв. Одне лише є відомо — СРСР не переживе жодної поразки»[618].
А ось і голос москволюба: більшовики є законними дітьми свого царизму. Він виховував їх століттями. Вони усунули царя, але не усунули царизму. В. Ленін є логічним наслідком московської нелогічності. Він захопив державну владу так, як перед ним захоплювали інші самозванці. А самозванщина — це тривала доба московської історії. Помилковим є твердження, що, мовляв, В. Ленін та його діяльність не є московськими. Вони щиро національні, на всі 100% московські. «Радянський» лад — це ж лише розширення старої московської «общини» на всі царини життя і в імперському масштабі»[619].
Польський голос: «Московщина несе іншим народам не комунізм, а більшовизм. А більшовизм з його централізацією, загарбництвом, запереченням прав людини і народів, з його жорстокістю, садизмом, брехливістю, казуїстикою, шахрайством, демагогією — це ж ніщо інше, як старий історичний московізм. Марксисти кажуть: «Буття визначає свідомість». Історія Московщини це підтверджує. Московщина була більшовицькою: і за Івана IV, і за Петра І, і за Катерини ІІ, і за Миколи І. «Більшовиками» були і Петро І і О. Пушкін, Микола І і Ф. Достоєвський, генерал О. Суворов і соціаліст О. Герцен, реакціонер ген. М. Скобєлєв і революціонер Г. Плєханов. Чи вони сиділи на троні, чи носили генеральську форму, чи гнили у в’язницях або на каторзі — всі вони ненавиділи і вигублювали, хто як міг: поляків, українців, грузинів, узбеків, черкесів, татар та інших «инородцев». Про месіанський «панславізм», що його москвини уявляли лише як панмосковізм та про православ’я, що його уявляли лише як московське, мріяли і ліберал О. Пушкін, і монархіст-кат ген. П. Муравйов, каторжник Ф. Достоєвський, і міністр, який послав його на каторгу, граф М. Ігнатьєв, народник М. Данилевський і кат народу міністр Трєпов, демократ І. Аксаков і запеклий ворог демократії В. Пурішкевич. Одначе, ті московські пансловізм та православ’я були заслабі, щоб ними можна було загарбати світ. Отже, панмосковізм знайшов зброю величезної сили — інтернаціональний комунізм. Дика, азійська Москва-ІІІ Рим зодягнулася в гарні, привабливі шати ІІІ Інтернаціоналу»[620].
Американський москволюб пише так: «Московський більшовизм зародився ще на світанку московської імперії і зростав століттями. Його корені сягають Івана IV, що винищував свою аристократію та заснував тодішню ЧК — опричнину. Коронований «більшовик» Петро І заснував «Всешутейший, Всепьянейший Собор», що проводив найгидкіші блюзнірські оргії. Нитки більшовизму тягнуться далі через С. Разіна та Є. Пугачова, які вбивали, нищили все на своєму шляху заради й іменем «простого народа». Далі (1862 р.) П. Зайчевський закликав: «Беріть сокири! Вбивайте владу на вулицях, на майданах, в їхніх домах! Убивайте! Убивайте! Убивайте!!!» Після Зайчевського приходить С. Нєчаєв, що у своєму дикому, садистичному «Катехізисі революціонера» — творі, що його не може зрозуміти ніякий європейський розум, кличе своїх земляків не визнавати жодної моралі, жодної культури, а все нищити, руйнувати, палити, вигублювати, катувати… Так! Більшовизм є явищем істотно московським, національним, азіатським. І причини успіху Сталіна лежать не в його характері, здібностях, знаннях, а в характері, світогляді, духовності самого московського народу, всіх його станів. Москвини всією душею прагнули повернутися до старих, звичних і єдино зрозумілих їм традицій та шляхів своїх царів. Сталін це їм дав, і тому став царем… Величезні культурні, господарські, політичні, суспільні зміни сталися в усьому світі, отже і в Європі, тобто перед самими дверима Московщини. А Московщина залишилася, як і століття перед тим, культурно, господарчо, суспільно і політично тією самою, що й століття тому, себто потворно, садистично жорстокою, морально й фізично брудною, світоглядно запекло сектанською, з ненавистю до всіх чужинців і чужих культур, відгороджена нездоланним муром від усього світу, рабською і деспотичною, без найменших залишків будь-якої волі, свободи, безбожницькою, загарбницькою, цинічно брехливою»[621]. Подібні думки знаходимо в інших іноземних авторів: «Більшовизм має глибоке коріння в московській духовності. Він має значно більше спільного з московським національним месіанством, ніж з марксизмом. Невизнання особистих прав, особистої гідності, приватної власності, безбожництво, жорстокість і т. п. — все це має глибокі коріння в духовності москвина. Вони історично старі, московські національні»[622].