Недарма сучасний російський професор А. В. Пушкарьов, детально вивчивши праці професора C. Н. Валка, який за часів першого радянського хаосу 1917–1933 років чимало встиг повідомити, під час другого подібного хаосу 1985–2000 років розповів людству таке:
«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, професор С. Н. Валк (1887–1975) прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века… Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделки, то все “Летописи” подлинны. Естественно, (московська. — В. Б.) массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [42].
І ми про це велике московське фальшування говоритимемо в наступних розділах.
* * *
Розглянемо ще один надзвичайно цікавий феномен часів московського хана Улу–Мухаммеда — так званий секрет шістдесятих років XV століття. Хоча подібного терміну в московській історичній науці не існує. Та «секрет» аж випинається назовні із сторінок «російських історичних документів».
От що розповідає Устюзький літопис:
1. «В лето 6969 (1461 г.)... Преставись князь Борис Александрович Тверской марта в 31 день» [155, с. 84].
2. Він же повідомляє, що того року помер перший неканонічно обраний московський митрополит Іона:
«В лето 6961 (1461)... Преставися Иона митрополит, положен быстьво церкви Успения...» [155, с. 84].
3. Того ж таки 1461 року помер Казанський хан Махмутек (старший син Улу–Мухаммеда), звичайно, літопис про царя Махмутека — старшого сина Улу–Мухаммеда нічого не повідомляє, але про рік його смерті дізнаємося з іншої російської літератури. Хоча б із книги М. Г. Сафаргалієва «Распад Золотой Орды», сторінка 258.
4. За більшістю російських так званих першоджерел Василь Темний помер на початку 1462 року. Читаємо Устюзький літопис: «…Князь великии Василеи Васильевичь… преставися месяца марта в 27 день (1462 року. — В. Б.)» [155, с. 85].
Хоча є свідчення про інші роки його смерті.
5. Російські професори погоджуються, що від часу повернення Василя II з Казані 1446 року, скрізь на Московії запанували прибулі з ним татари. Немовби саме за те йому й викололи очі.
А історик Р. Г. Ланда визнав: «в Москве тогда, по словам противников князя, всюду слышна была татарская речь». І ще:
«Известно, что… Василий II Темный привел с собой множество татарских вельмож с их войсками, наградил их землями и волостями…».
6. Врешті, за Устюзьким літописом, у 1460 році на Москву ходив хан Великої Орди Махмуд (син Кичі–Мухаммеда):
«В лето 6968… Того же лета приходил под Рязань царь Ахмет Коче Ахметовичь Большие Орды и стоял долго под городом… Казат Улан мурза рязанцем норовил…» [155, с. 84].
Як бачимо, казанський царевич, що очолював рязанців того разу, відбив напад сина Кичі–Мухаммеда. А сучасний російський професор О. О. Горський у праці «Москва і Орда» досить чітко визнав:
«Рязань в это время управлялась наместниками Василия Васильевича…» [138].
Знаючи, що Улу–Мухаммед особисто посів московський престол з кінця 1445 року та повністю перекроїв землі Мохшинського, Московського, Тверського улусів і переніс столицю першого в Косим–городок, можемо зробити висновки.
І. У 1460 чи 1461 році син хана Кичі–Мухаммеда — Махмуд завдав по північних улусах колишньої Золотої Орди найпотужнішого удару після походу Едігея. В результаті цього удару загинули:
а) Московський Великий князь (він же хан Золотої Орди Улу–Мухаммед) в російській історії — Василь Темний;
б) Тверський Великий князь (нащадок хана Беклеміша), в російській історії — Борис Олександрович;
в) Казанський хан Махмутек, якого літопис подає, як «Казат Улан мурзу»;
г) не канонічно проголошений митрополит Іона, призначений на митрополичу кафедру ханом (царем) Улу–Мухаммедом у 1448 році.
ІІ. Ущент спалена Москва — нова столиця царя Улу–Мухаммеда. Хоча московська історіографія подає цей факт під 1470 чи 1466 роком. Послухаємо історика А. В. Пушкарьова:
«В 1470 году… от пожара в Москве осталось три дома» [42].
Кремля у сучасному вигляді на ті часи ще не існувало. Він був побудований італійськими архітекторами, яких закликала до Москви друга дружина хана Якуба (Івана III) після 1472 року.
Ще один факт: поява в церковній літературі часів Василя II Московського князя під титулом Московського царя. Московська православна церква до Василя Темного своїх правителів завжди величала князями. І тільки! Царями для неї були хани Золотої Орди. А Софії Палеолог — другої дружини Івана III, яка 1472 року з величезним посольством прибула з Риму до Москви та привезла ідею Московського царства, за часів Василя Темного у Москві ще не було. Тож ідею про Василя — царя у 40–ті – 50–ті роки XV спричинили інші чинники. Повернімося до Василя Темного:
«К периоду правления Василия Васильевича относится примечательное явление: великий князь московский начинает при жизни именоваться “царем”. Ранее всего этот титул прилагается к Василию II еще в начале 40–х годов Симеоном Суздальцем в первой редакции его “Повести о Флорентийском соборе (“белый царь…”)» и Пахомием Сербом в третьей редакции “Жития Сергия Радонежского…” (“великодержавный царь…”, “благоразумный царь”), в обоих случаях при изложении конфликта великого князя с митрополитом Исидором по поводу решений Флорентийского собора конца 30–х гг.» [138].
Про московського митрополита Ісидора та його поїздку на Флорентійський собор 1439 року говоритимемо окремо. А от про причину іменування Василя II царем розмову закінчимо зараз.
Звичайно, священики так звані Симеон Суздалець і Пахомій Серб не могли назвати Василя Темного « царем», не маючи законних підстав. Тим паче, що вони назвали його « царем», як пише російський професор О. О. Горський, ще в 40–их роках XV століття. Єдиною умовою назвати московського великого князя « царем» могла бути тільки його належність до царськоїгілки Чингісханового роду. Московські князі з 1272 року (абсолютно всі) належали до роду Чингісхана по прямій лінії, та права на титул царя не мали. І якби Василь Темний походив від них, то теж такого права не мав би.
Що підтверджує — то був Улу–Мухаммед! Навіть прийнявши християнську віру і, таким чином, втративши право на трон Великого хана, він залишався з титулом царя. Бо й до того був царем!
5
На які ж улуси, князівства та орди розпалася Золота Орда після 1437 року?
У цьому питанні не може навіть виникнути мови — належали чи ні давні так звані Ростовсько–Суздальська і Рязанська землі до складу Золотої Орди, починаючи з 1237–1238 років.
Російська історіографія на це питання вже відповіла. Хоча потім спохопилась і сама себе заперечила.
Наводимо карту Золотої Орди із Великої Радянської Енциклопедії (перше видання), том 40, виданий 1938 року в Москві, за часів більшовицької російської імперії. На карті добре видно, що Москва і всі її навколишні землі часів хана Батия входили до складу Кипчакського ханства (Золотої Орди). То була аксіома, яку в 1938 році Москва не заперечувала. Отож Московське князівство, як і всі інші ханства, князівства та орди вийшли з лона Золотої Орди (див. с. 63).
І. КАЗАНСЬКЕ ХАНСТВО
Уже згадувалося про походження Казанського ханства від 1437 року. Що підтверджує й Казанський літопис:
«Улу–Мухаммед после белевской битвы (взимку 1437 року. — В. Б.)… шед полем перелез Волгу, и засяде Казань пустую, Саинов юрт» [14, с. 245].
Деякі російські літописи, наприклад Устюзький, дотримуються цієї ж точки зору. Але багато російських істориків, зокрема В. В. Вельямінов–Зернов, заперечували відхід Улу–Мухаммеда до Казані у 1438 році та появу того ж таки року Казанського ханства. Причини подібних заперечень давно відомі — треба було возвеличувати Московію, хоча б у такий спосіб, бо ж вона досягла відносної незалежності значно пізніше — у 1480 році.