Оскільки Улу–Мухаммед довгі роки був Великим ханом Золотої Орди і мав підтримку на царському престолі багатьох родів: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків, татарів, киреїв тощо, то, звичайно, чимало людей відгукнулися на заклик і перекочували із своїми родами до Казані.
Цей факт швидкого посилення нового Казанського ханства засвідчив Казанський літопис:
«Улу–Мухаммед после захвата Казани в 1438 году «Отвсюду собра силу к себе воинственную и многие грады… (Московські. — В. Б.), обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища. 3 июля пожже около Москвы великие посады, и Хрестьянского люду иссече, и плен сведе, града не взя…» [14, с. 246].
Треба зазначити, що такого завдання — захопити та спалити місто Москву — Улу–Мухаммед не ставив. Він тільки показував московському князеві, хто в домі господар. Бо саме він, Улу–Мухаммед у 1433 році видав Василеві II ярлик на Московський улус (князівство).
Треба думати, що позбавити Василя Темного московського улусу Улу–Мухаммед вирішив дещо пізніше, побачивши надзвичайно принизливе плазування Василя перед Кичі–Мухаммедом, коли у 1441 році, виконуючи наказ нового золотоординського царя, той ходив воєнним походом на Новгород — стягувати данину для хана. У 1437 рощ Василь II особисто на Улу–Мухаммеда під місто Белев не ходив. Хоча наказ нового хана — послати військо — виконав. Московський князь ставав небезпечним для Улу–Мухаммеда. Отоді й було прийнято рішення — позбавити Василя Темного московського улусу. Що й відбулося 1445 року: Василь був захоплений у полон, відправлений до Казані та страчений. Може виникнути запитання: чому Улу–Мухаммед особисто посів московський престол?
Питання узагальнене — воно має кілька складових.
Перше, чому він не залишився в Казані, а залишив там старшого сина Махмутека?
Тут відповідь очевидна: він розумів, що повернутись на золотоординський престол у нього не залишилося шансів, тоді як у сина–мусульманина такий шанс зберігався. Тим паче, Махмутека страхував середній син — Касим, теж мусульманин. Вони мали приклад Тохтамиша.
Друге, чому Улу–Мухаммед не посадив на московський престол молодшого сина Якуба, а призначив його співправителем тільки у 1450–му році?
Відповідь очевидна: Якуб у 1445 році ще був неповнолітнім.
До речі, ось чому російська історіографія так пильно приховує указ Василя Темного про призначення Івана III співволодарем московського улусу. Іван III, за офіційними джерелами, 1440 року народження, тож у 10–літньому віці права на князівство не мав ні за московськими, ні за золотоординськими законами. Якуб, напевне, 1434 року народження, і за законами Золотої Орди і, звичайно, Московії, у 1450 році став повнолітнім (16 років).
Куди оком не кинь, скрізь московська брехня виповзає назовні. Не будемо повторно розповідати про зайняття Улу–Мухаммедом князівського престолу та його хрещення перед новим одруженням, про що розповів Устюзький літопис. Повернімось до Казанського ханства. Саме у ці роки будуються поселення Казанського ханства: Акжал, Акал, Тарнат, Бачай, Верхній Шердан, Мамадиш, Лаішево, Тетюша та десятки інших. Що свідчить про перехід татарів до осідлого життя та землеробства.
С. Гербертштейн, який відвідав Казанське ханство у першій половині XVI століття, вважав місцевих татарів осідлими, тому писав: «Они возделывают поля и живут в домах» [158, с. 145].
А дещо пізніше те саме свідчив князь О. М. Курбський, який втік із Московії Івана IV до Литви:
«В земле той поля великие и зело преизобильни и габзуши (т. е. плодородные) на всякие плоды…, хлебов же всякое там множество…» [159, с. 81–82].
Поява сіл та поступовий перехід до осідлого життя населення Казанського ханства свідчить про неабиякий державотворчий хист хана Улу–Мухаммеда, його сина Махмутека та продовжувачів їхньої справи. Хоча потяг до осідлого життя став вимогою часу і відбувався стихійно, в зв’язку зі зменшенням розмірів земельних володінь кожного роду (іля). Але той факт, що хан Улу–Мухаммед розумів вимоги часу та сприяв цьому процесу, свідчить про його державотворчу зрілість.
Аби зрозуміти, що процес розпаду Золотої Орди був незворотним, в першу чергу треба згадати про поділ ханом Батиєм держави на улуси для своїх братів. Зрозуміло — інтереси місцевих улусних ханів та верхівки родів з часом стали не співпадати з інтересами держави і Великого хана всієї Орди. Що й призвело до накопичення енергії взаємонесприйняття та подальшого розпаду.
На переконливу думку автора, такі конгломерати, як імперії — Англійська, Російська, Німецька, Іспанська, Польська та десяток інших розпалися закономірно. Справа тільки в часі — коли і сьогоднішні імперії розваляться.
Казанське ханство, яке проіснувало 114 років: з 1438 по 1552 рік, було досить–таки впливовим державним утворенням, особливо у перші роки свого існування. Свідченням є той факт, що Московія до часів звеличення Криму повністю підпорядковувалась Казані, а це 1438–1462 роки.
Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) визнавала значення та вплив цієї держави: «Казанское ханство… образовавшееся в результате распада Золотой Орды на терр(итории) Болгарии Волжско–Камской: гл(авный) г(ород) — Казань.
Основателем династии казанских ханов был Улу–Мухаммед (правил в 1438–1445)… В К(азанское х(анство) вошли казанские татары (потомки волжских булгар), мари, чуваши, удмурты, частично мордва и башкиры. Осн(овним) занятием населения было земледелие. В городах существовало высокоразвитое ремесло. Значит(ельную) роль играла торговля с Сибирью, странами Кавказа и Востока. Высшая гос(ударственная) власть принадлежала хану, но направлялась… (диваном). Верхушку… знати составляли карачи — представители 4 знатнейших родов ( Ширин, Барын, Аргын, Кыпчак)… В адм(инистративном) отношении К(азанское) ханство делилось на даруги (округа) и улусы (вилайеты)» [2, том с. 140].
Варто сказати, що створення Казанського ханства не було відтворенням давньої Булгарської держави. Це вмотивовано довів професор М. Г. Сафаргалієв у своїй книзі «Распад Золотой Орды». Не будемо з цього приводу цитувати професора, бо зрозуміло — з часом, після 1237 року, на давню Булгарську землю було переселено таку значну кількість тюркських родів, що давній булгарський етнос, практично, розчинився серед них. Але свій слід залишив. Тому «…язык булгар (давніх. — В. Б.) стоял ближе к современному чувашскому, а не татарскому, в то время как язык казанских татар по своим особенностям тяготеет к другим тюркским языкам — казахскому, киргизскому, узбекскому…» [14, с. 254].
Не бажав товариш Сталін, проводячи 1946 року спеціальну сесію Академії наук СPCP, присвячену питанню «походження казанських татарів», відносити їх до золотоординців. Звелів зарахувати до давніх волзьких булгарів. Що і врятувало населення Татарстану від виселення з рідної землі та знищення.
Не забуваймо уроків московської історії. Винищувати людей Москва завжди вміла.
Позначимо кордони Казанського ханства на 40–ві роки XV століття. їх визначив М. Г. Сафаргалієв.
Захід. «…Границы Казанского ханства продвинулись на западе до бассейна реки Мокши и подошли… (до Касимовського ханства. — В. Б.) в районе города Мурома. Князь А. М. Курбский, сообщая о Муроме, говорит о нем, как о пограничном пункте, «иже лежит от поля уже крайнее к Казанским пределам» [14, с. 258].
На заході Казанське ханство межувало з Касимовським, яке було створене у 1445 році, коли хан Улу–Мухаммед особисто посів Московське князівство. А поскільки московська історіографія взагалі вважала Касимовське ханство «российской землей», то кордони цих трьох улусів (Казанського, Касимовського і Московського) треба чітко визначити.
Схід. «…Границы Казанского ханства на востоке подошли к Уральским горам и к Сибирскому ханству и Ногайской Орде в районе реки Белой, Кенили и Кенилльчика…» [14, с. 258].