Пояснювати нічого не треба. Уже в 1474 році Москва мала на руках васальний, хоча й дружній, договір із Кримом. А в 1475 році Османська імперія ввела своє військо на Кримський півострів і підпорядкувала Крим династії Османів. Так Іван III і Московське князівство стали васалами Османської імперії.
Із 1475 року Москва стала сплачувати данину васалові Османської імперії. Що досить влучно констатував Патріарх Досифей (1624–1693):
«Досифей, православный паприарх Иерусалимский, писал Петру (Першому. — В. Б.): “Крымских татар всего горстка, и все же они хвастаются, что получают с вас дань. Татары — турецкие подданные, откуда следует, что вы подданные Турции”» [168, с. 224].
Цікаве історичне свідчення від людини, яка на перших порах підтримувала політику Московії 1660–1680–их років XVIІ століття, а ставши Патріархом, різко звинуватила самого Петра І у зраді інтересів християнства. Московити про це згадувати не бажають. Як не бажають вони згадувати, що союз Москви з Кримом був освячений неканонічною з 1448 року Московською православною церквою, яка зрадила свій Патріархат у найтяжчі для нього роки. Але це звичайна практика вчинків Московської держави.
Отримавши договір про спільні бойові дії з Кримським ханством проти держав Європи та благословення Османів, Московський князь Іван III зажадав од Новгорода уже в 1475 році, аби новгородці увійшли до Московського улусу (князівства) та визнали його «своим Государем». І поки новгородська влада, вичікуючи допомоги від Великого Литовсько–Руського князівства, вел а досить важкі перемовини з Московією, Іван III восени 1477 року завдав Новгороду повторного удару.
«Поручив столицу юному Великому Князю, сыну своєму, он (Іван III. — В. Б.) сам выступил с войском 9 октября, презирая трудности и неудобства осеннего похода в местах болотистых…
Иоанн… велел Холмскому… и другим Воеводам,… идти из Бронниц к Городищу и занять монастыри, чтобы Новгородцы не выжгли оных…
Января 8 Владыка Феофил, Посадники и Житые люди молили Великого Князя снять осаду, ибо теснота и недостаток в хлебе произвели болезни в городе, так, что многие умирали…
Февраля 1 он велел взять под стражу Купеческого Старосту, Марка Памфилиева, Февраля 2 славную Марфу Борецкую с ее внуком Василием Феодоровым (коего отец умер в Муромской темнице), а после из Житых людей Григория Киприанова, Ивана Кузмина, Акинфа с сыном Романом и Юрия Репехова, отвезти в Москву и всех их имение описать в казну… Февраля 3 Наместник Великокняжеский, Иван Оболенский–Стрига, отыскал все письменные договоры, заключенные Новогородцами с Литвою, и вручил их Иоанну…» [18, т. VI, с. 274, 277, с. 282, с. 283–284].
Москва завжди так чинила з поневоленими державами і народами: викрадала їхню документальну базу. Це робилося в першу чергу, аби позбавити завойований етнос історичної пам’яті. Як бачимо, із Новгорода князь Якуб, тобто Іван III, поцупив договори з Великим Литовсько–Руським князівством, аби пізніше трактувати їх так, як Москві забажається.
Зазначимо, що так само Москва чинила і надалі. Так, за хопивши після третього поділу (1795 р.) Польщі решту території колишнього Великого Литовсько–Руського князівства, з литовської столиці до Москви в першу чергу вивезли литовські архіви, так звану «Литовську метрику».
Москва не збирається повертати законному господареві, державі Литві, її історичні раритети. Тому досі перебріхує їхній зміст. Разом з історичними документами, московит Іван III поцупив у новгородців усе, що міг. Послухаємо:
«Февраля 17 рано поутру Великий Князь отправился в Москву… Вслед за ним привезли в Москву Вечевый колокол Новогородский и повесили его на колокольне Успенского Собора, на площади… Иоанн приобрел несметное богатство в Новегороде и нагрузил 300 возов серебром, золотом, каменьями драгоценными, найденными им в древней казне Епископской или у Бояр, коих имение было описано, сверх бесчисленного множества шелковых тканей, сукон, мехов и проч. Другие ценят сию добычу в 14 000 000 флоринов…» [18, т. VI, с. 284].
Як бачимо, на московському княжому столі опинилась людина «з неабияким хистом». Московитам цей «неабиякий злодій» подобається досі. Так званий Іван III не міг повестися жорстокіше з новгородцями та Новгородом взимку 1477–78 років. Він не отримав обіцяної підтримки від Кримського хана.
Менглі–Гірей, хоча й підписав у 1474 році договір про спільні дії з Москвою на боці Османської імперії, та за традицією зберігав добрі стосунки з Великим Литовсько–Руським князівством, яке привело його батька до влади в Криму. Москва, звичайно, поскаржилася Стамбулу на пасивність Менглі–Гірея. І турецький султан Мехмед II (Завойовник) відреагував миттєво. Хан Менглі–Гірей був викликаний до Стамбула і ув’язнений.
Треба мати на увазі, що Менглі–Гірей діяв до 1478 року не стільки за особистим рішенням щодо Великого Литовсько–Руського князівства, як за рішенням старійшин татарських родів: Ширинів, Аргинів, Баринів і Кипчаків — головних кримських родів. І свідченням цього є те, що турецький султан Мехмед II (Завойовник), з дозволу якого призначались Кримські хани, звелів посадити на кримський ханський престол лютого ворога Ширинів, Аргинів, Баринів і Кипчаків — Мангита Джанібека — родича Ахмета, хана Великої Орди. Все інше (про інтриги родичів Менглі–Гірея, завоювання Криму ханом Ахметом тощо) — звичайні московські вигадки. Уже на початку 1479 року хан Менглі–Гірей та старійшини його родів поклялися султанові свято виконувати його повеління і Менглі–Гірей повернувся на Кримський ханський престол. Послухаємо:
«Новим кримським ханом став родич Ахмета Джанібек. Менглі–Гірея ув’язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на… престол» [167, с. 102].
Звичайно, нова українська професура поки що боїться говорити правду про ті часи. Тому використовують старі московські вигадки і прийоми: вживають зайве слово, переносять висновки фіксованих подій тощо. Не будемо на це відволікатися.
Заслуга їхня уже в тому, що у своїх працях вони наводять сотні раніше приховуваних фактів, що є запорукою переосмислення історії.
Уже навесні 1480 року кримський хан Менглі–Гірей, виконуючи наказ турецького султана та договірні умови з Москвою,, наніс потужного удару по Великому Литовсько–Російському князівству та Польщі: жорстоко погромив Поділля.
Договір 1474 року, підписаний між Москвою і Кримом, був спрямований проти українського (руського) народу. Це був один із перших договорів Москви, та не останній, який мав на меті винищити український народ на рідній землі, та звільнити українську землю від українського народу. Московська влада і церква уже не вперше продавали Чингісидам своїх православних єдиновірців.
Подивіться старі карти і переконайтесь: нанести удари по Литві та Польщі Москва і Крим могли тільки через слов’янські землі українців і білорусів. То були найстрашніші роки для українського люду та його землі. Пам’ятаймо, українці, цю страхітливу істину.
Не забарився з ударом (по Новгороду) і так званий Московський князь Іван III. Уже 1481 року, маючи гарантовану підтримку Криму і Стамбула, Москва нанесла черговий, тяжкий удар по Новгороду:
«Не мог вдруг исчезнуть дух свободы в народе, который пользовался ею столько веков… Иоанн видел неудовольствие и слышал тайные жалобы Новогородцев; надежда, что вольность может воскреснуть, еще жила в их сердце… Чтобы искоренить сей опасный дух, он прибегнул к средству решительному, в 1481 году велел взять там под стражу знатных людей…, а скоро и всех главных Бояр, коих имущество, движимое и недвижимое, описали на Государя» [18, т. VI, с. 289].
За наполяганням Московського князя, Кримський хан наступного, 1482 року, наніс страшний, руйнівний удар по Києву. Російська історична наука пояснює вимогу цього удару в Кримського хана існуючим зговором Польщі з Великою Ордою, що є неправдою. І підтверджуючим фактом існування в цьому питанні Московських «доважків брехні» — є приховування Москвою архівів Литовсько–Руської держави, що дозволяє їй і сьогодні однобоко подавати і трактувати події минувшини. Тут винятків з правил робити не слід. Особливо для Москви.