Київщина, Волинь і Галичина не входили до складу Золотої Орди, були її союзниками в боротьбі з Польщею та Угорщиною, чому й отримували військову допомогу від сусідніх (задніпровських) золотоординських ханів.
Слід розуміти: південні улуси, в тому числі й улус між Доном і Дніпром, який колись належав братові хана Батия — Бувалу (Мовалу, Мауці), а після знищення його онука Ногая відійшов до хана Тохти, не були дружніми до ілів (родів)Узбека, тому хан особливо й не реагував на захоплення Гедиміном сусідніх територій. Ще раз нагадую: ті землі після 1240 року не входили до складу Золотої Орди. Зайнятий походом на Кавказ, хан Узбек у 1320 році не наважився відкрити другий фронт проти Європи на західних кордонах своєї держави. У тому не було й потреби: князь Гедимін кордонів Золотої Орди не перетинав.
Та відреагувати на події володар Золотої Орди був зобов’язаний. І він відреагував, викликавши до своєї ставки на Кавказ одного з наймогутніших володарів улусів своєї держави так званого Михайла Тверського (Беклемиша).
Ось що сказав посланець хана Тверському князю, точніше володарю улусу Святого Спаса на Твері:
«Посол Ханский, именем Ахмыл, объявил ему в Владимире гнев Узбеков “Спеши к царю, — говорил он, — или полки его через месяц вступят в твою область. Кавгадый уверяет, что ты не будешь повиноваться”» [18, т. IV, с.256].
Михайло Тверський (Беклимиш) вирушив до ставки хана. Це сталося влітку 1320 року після того, як Узбекові донесли про захоплення Києва Литовським князем Гедиміном.
«И августа в 1 день князь великий Михайло… Тверский поиде во Орду к хану Азбяку… Князь великой Михайло прииде во Орду у моря Сурожского на усть Дон реки, йде же Дон река впадает в море… месяца сентября в 6 день…» [18, т. IV, с. 257]
Головною причиною страти Михайла Тверського стало винищення ханом Узбеком своїх можливих противників та конкурентів. Одночасно Михайлові закинули й підтримку з Литвою дружніх стосунків та можливий перехід на бік Литви.
Поява серйозного конкурента–сусіда підштовхнула Узбека та його «уряд» до поділу Великого Володимирського князівства, чи за золотоординською термінологією, — Мещерського улусу на дві частини: Тверську та Московську, щоби протиставляти одну одній.
Це рішення вводилося кількома етапами.
Спочатку хан Узбек направив свого вихованця Івана Калиту (Кутлубугу) на погром Великого Володимирського князівства. Іванові (Кальдібекові) на той час виповнилося 16–18 років.
А поскільки Михайло Тверський був звинувачений та страчений в Орді, то Іван, так званий Калита, разом з і ще одним царевичем — Чингісидом — Ахмилом, на чолі військового загону прийшли до Володимирського улусу, щоби покарати усіх інших підлеглих Беклимиша: тисячників, сотників, десятників тощо.
«В лето 6830. Приде из Орды князь Иоанн… (Кельдібек. — В. Б.), а с ним… Ахмул, и плениша много людей и посекоша, а Ярославль пожже мало не весь» [21, с. 229].
Звернімо увагу, як кардинально змінився текст, коли з нього прибрали після слова «Иоанн» — «Данилович». А треба розуміти, що в XIII–XIV століттях ніхто не писав ім’я батька після свого. Це забаганки XVIII століття. Так само стало зрозумілим, що головним у парі «Иоанн — Ахмул» є — «Иоанн». Після розгрому Володимирського великого князівства, Іван Калита (Кельдібек) отримав у володіння свій родовий (рід хана Берке) улус. Та московський ставленик Узбека поки що не отримав титулу «великий», що не дозволяло нарівні з Великим ханом Золотої Орди володіти та розпоряджатися землями і власністю улусу.
Зауважимо: титулу «великий» не отримав після страти батька і син Михайла Тверського — Олександр, хоча з 1320 року став князем Тверським. Це за московськими офіційними джерелами.
Говорити ж про старшого сина Михайла — Дмитра взагалі не слід, бо, отримавши постриг ще в дитинстві, він виховувався вмонастирі та мав призначення служити Богу і церкві.
Лише в 1326 році Олександр Тверський отримав від хана Узбека у повне володіння свою частку колишнього Великого Володимирського князівства (Мещерського улусу).
За ним, у 1328 році, й Іван Калита (Кельдібек) отримав свою частку — Московський улус. Так говорять російські літописи. Хоча, на моє переконання, це трапилося одночасно, скоріше, у 1328 році.
Катерининська «Комиссия…» розвела ці дати, щоби приховати правду про Московський і Тверський православні улуси Золотої Орди.
Всі ж літописні записи про московського князя Юрія та його протистояння з Дмитром і Олександром Тверськими за титул Великого Володимирського князя, про похід до Новгорода, про заснування «Орешка», про вбивство в Орді Тверських князів є звичайними московськими «доважками брехні». Про що уже говорилося не раз.
«В 1328 г. Иван… (Кулпа. — В. Б.), хотя и получил ярлык на Великое княжение Владимирское, однако ему было отдано не все Владимирское княжество, а лишь половина его…» [14, с. 66].
Хоча шановний професор М. Г. Сафаргалієв веде мову про Велике Суздальське князівство, яке нібито хан створював на противагу Московському, але історія Золотої Орди не знає ханського роду, який би мав свої виокремлені ілі (роди) в Суздальській землі.
Москва вибудовувалася на противагу Твері (Андрієвому Городку), а роди хана Берке протистояли родам (ілям) хана Чилаукуна: мангити проти ширинів.
2
Синьоводська битва: міфи та реалії
І
Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.
Треба розуміти, що давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля), після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.
У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства, як би те не заперечували «палкі прихильники» сучасної московської історичної версії. І то не вигадки автора. Цієї думки дотримувалася офіційна історіографія Російської імперії до 1917 року. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті–решт «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстоку потрійну церковну та державну цензури.
Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ» посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму дату Синьоводської битви 1362 року піддали цілковитому замовчуванню, щоби не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року.
Москву ніколи не цікавили істина і правда, а тільки її возвеличення, нехай і вигадане. Тому фальшувались події, дати, цілковито все, що відкривало шлях до правди. Особливо про події на теренах давньої Русі. Так була сфальшована замовчуванням правда про Синьоводську битву. А «Литовська метрика», яка повністю розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, була Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.