Османська імперія та Кримський хан досягли мети. Вони на довгі 200 років залучили Московію до жорстокого протистояння з Європою. І хоча війна велася з перервами, та антогонізм Москви до Європи настільки заволодів свідомістю московитів, що вони досі ставляться до Європи вороже і підозріло.
Ми ніде в московській так званій історичній науці не знайдемо згадки, що московити 200 років воювали « Дранг нах Вест», за ярликом Кримського хана. Вони загорнули ті дії в патріотичний пакунок: «собирание земли русской». Хоча ніколи не мали ніякого відношення до Русі.
Щоби читачі не думали, що автор щось вигадує, послухаємо про деякі умови «Вічного миру» 1686 року. Вони дуже цікаві.
«“Вечный мир” 1686, договор России (Московії на той час. — В. Б.) с Польшей… подписанный… 6 мая… Текст договора состоит из преамбулы и 33 статей… Оба гос(ударст)ва обязывались не подписывать сепаратного мира с тур(ецким) султаном. С заключением “Вечного м(мира)”… (Московия. — В. Б.) становилась участником антитур(ецкой) коалиции в составе Польши, Римской империи и Венеции и обязалась организовать воен(ный) поход против Крымского ханства» [2, том 4, с. 599].
За цим мирним договором Московія просто виходила із ту рецько–кримської коаліції 1474 року та переходила на бік «анти турецкой коалиции». Тобто Московія кидала своїх мусульманських опікунів і переходила на бік європейського союзу, який у ті роки вів війну, надзвичайно важку, з Османами та Кримом. Турецькі війська на той час завоювали Поділля і стояли під Віднем. З Віденського розгрому 1683 року і почалося їхнє витіснення з Європи.
Отож, Москва зорієнтувалася швидко і перекинулась на бік сильнішого уже в 1686 році.
ІІ
ОНУК УЛУ–МУХАММЕДА — ВАСИЛЬ III
1
Ще за життя Івана III, у 1503 році, померла його дружина Софія Палеолог. Московський князь дуже боляче сприйняв смерть своєї дружини, яка по суті відкрила для Івана і Московії Європу та її культуру. Навіть Московська історіографія визнала великий вплив Софії на розвиток Московії. Послухаємо М. М. Карамзіна:
«Он лишился тогда супруги, хотя, может быть, и не имел особенной к ней горячности, но ум Софии в самых важных делах государственных, ее полезные советы и, наконец, долговременная свычка между ими сделала для него сию потерю столь чувствительною, что здоровье Иоанново, дотоле крепкое, расстроилось» [18, т. VI, с. 389].
Розвиток Московії відбувався б за іншим сценарієм, якби римський Першосвященик не визначив для Івана III дружини. Невідомо, було б то краще чи гірше для Московії та Європи. По смерті дружини Іван III написав заповіт, за яким влада після його кончини відходила до їхнього із Софією сина — Василя.
Так уперше в Московській державі без участі хана Золотої Орди син успадкував престол батька. Бо ще сам Іван III отримував московський князівський престол із рук колишнього царя Золотої Орди — Улу Мухаммеда.
Це треба завжди пам’ятати.
М. М. Карамзін про спадок Московського князівства (1505 рік) писав:
«Он (Іван III. — В. Б.) написав завещание… объявив старшего сына, Василия Иоанновича, преемником Монархии, Государем всей… (Московії. — В. Б.) и меньших его братьев.
Тут, в исчислении всех областей Васильевых, в первый раз упоминается о дикой Лапландии, далее сказано, что Старая Рязань и Перевитеск составляют уже достояние Государя Московского…; имеются также и все города, отнятые у Литвы; Мценск, Белев, Новосиль, Одоев, кроме Чернигова, Стародуба, Новогорода Северского, Рыльска, ибо тамошние Князья хотя и поддались Государю Московскому, но удержали право Владетельных. Другим сыновьям Иоанн дал богатые отчины: Юрию Д митров, Звенигород, Кашин, Рузу, Брянск, Серпейск; Дмитрию Углич, Хлепень, Рогачев, Зубцов, Опоки, Мещовск, Опаков, Мологу; Симеону Бежецкий Верх, Калугу, Козельск; Андрею Верею, Вышегород, Алексин… Старицу, Холм, Новый городок» [18, т. VI, с. 390].
Не дивуймося, коли М. М. Карамзін вживає словосполучення «Государь Московский» чи «Государь всей России», це звичайний прийом московитів приписувати собі велич та славу, коли її ще не було.
Але М. М. Карамзін, сам того не бажаючи, підтвердив лист хана Менглі–Гірея до Василя III про передачу його батькові «35 міст на чолі з Одоєвим».
Порівняймо з текстом М. М. Карамзіна московське трактування листа Кримського хана:
«Великия Орды великого царя Менгли–Гиреево царево слово Великому князю Василию Ивановичу… Тебе Василью Ивановичи) ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писанные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали…, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а й в дефтери посмотривувидаеш…» [34, с. 153–154].
Не будемо знову пояснювати методи московського фальшування та згадувати міста Тверського князівства, передані Кримським ханом Іванові III.
Про них говорилось в попередньому розділі. Поговоримо про отих «тридцать пять городов в головах с Одоевым». Що ж говорить про них Велика Радянська Енциклопедія?
1. « Одоев… известен со 2–ой пол(овины) 14 в, принадлежал князьям Одоевским; с 1407… был под властью Вел(ликого) княжества Литовского… О(доевские) отложились от Литвы и признали над собой власть Ивана III…» [2. т. 18, с. 314].
Маемо стовідсоткове свідчення правдивості слів Кримського хана Менглі–Гірея. Бо Одоєв був заснований ханшею Тайдулою разом із Тулою. І династія Князів Одоєвських походить не від князів Чернігівських, як пишуть московити, а від Чингісидівроду ханші Тийдули. Отак ми спіймали московитів на черговій брехні.
Князі Одоєвські «отложиться от Литвы» не могли, бо були би винищені чи Литвою, чи Кримським ханом. Отож «отложились от Литвы и признали над собой власть Ивана III» тільки з наказу хана Менглі–Гірея.
2. « Г. Тула, названный именем царицы Тайдулы, жены Чани бековой (Джанибека. — В. Б.) и некогда управляемый ея баскаками» [6, т. 10, с. 48].
Таку довідку щодо міста Тули дає російський «Энциклопедический словарь» видавництва К. Крайя, 1848 року видання. У ті далекі часи московити ще не соромилися іноді говорити правду.
Большая Советская Энциклопедия (третье издание) у 1977 році уже соромилась згадувати про ханшу Тайдулу, тому писала так: «Тула… известна с 1146. Входила в Рязанское княжество, с 1503 в Моск(рвском) гос(ударст)ве» [2, т. 26, с. 292].
Як бачимо, ВРЕ дещо збрехала щодо славетного міста цариці Тайдули, бо місто, що належало дружині хана, не могло входити до Рязанського князівства, якого після навали хана Батия взагалі не існувало. Та земля називалася після 1237 року — улусом хана Беркечара, в московських джерелах — Бехана. У кращому для московитів випадку, її можна назвати Темниковською Мещерою, чи — улусом Мохші (Наровчат).
3. « Белев, город, центр Белевского р–на Тульской обл. РСФСР. Расположен на левом возвышенном берегу р. Оки… Белевское княжество… образовалось в ко(нце) 14 в. в результате раздела Новосильского княжества. В 1407 было захвачено вел(иким) кн(язем) литовским Витовтом. В 1490 Б(елевское) к(няжество) перешло под влалсть Ивана III Васильевича…» [2, т. 3, с. 106].
Звернімо увагу, Белевське князівство було захоплене Вітов том у 1407 році. Саме того року, коли знаменитий Едігей розгромив та спалив Москву. Це за російськими офіційними джерелами. Тому цілком закономірно маємо право заявити, що уже через 8 років після битви на Ворсклі Вітовт повністю відновив сили своєї держави і не боявся протистояти Едігею. Тобто Московія значно перевищила негативні наслідки битви 1399 року на річці Ворсклі, бо Едігей у 1407 році побоявся війни з князем Вітовтом. Отакі анекдоти з’являються на світ після аналізу Московської так званої історичної науки.