«Щоправда литовцям не вдалося відвоювати… Смоленськ — але він залишився єдиним територіальним здобутком… (Моско вії. — В. Б.) у війні 1512–1522 рр. Князю ж Констянтину бывши под Смоленском и от Смоленска возвратившуся, и взял городы тые, которые уже служили великому князю московскому: Мстиславль, Кричев, Дубровну. И повеле им по первому служити Великому княжеству Литовскому, а сам поиде в Литовскую землю…» [167, с. 531–532].
За таких обставин, Москва посилено скаржилася на Кримського хана Султану, зводячи на нього наклепи.
Саме у ці роки тяжко захворів і невдовзі помер Казанський цар Мухаммед–Емін, брат Кримського хана — Магмет (Мухаммед) Гірея.
«Хан Крымский принимал живейшее участие в судьбе Казани, опасаясь чтобы тамошние Князья после Магмет–Ами ня не взяли к себе на престол кого–нибудь из Астраханских, ненавистных ему Церевичей» [18, т. VII, с. 45].
Ця цитата із праці М. М. Карамзіна надзвичайно цікава тим, що зайвий раз вказує, як відбувалося обрання місцевими (казанськими) родами нового хана (царя). Як бачимо, ніякого впливу Москва на обрання Казанського царя не мала. Звичайно, московські Чингісиди могли рекомендувати казанським татарським родам якусь кандидатуру. І тільки. Головне, вирішальне значення мало рішення казанських татарських родів, які були зобов’язані підняти хана над своїми головами на повстині.
Отож призначення Казанського царя Московським Великим князем є звичайною вигадкою. Навіть Кримський хан — глава роду Ширинів, міг тільки давати рекомендації з цього приводу. Хоча, звичайно, міг і застосувати військову силу.
На казанський царський престол був обраний Шах–Алі Хан — Касимовський цар, скоріше, після консультацій касимовських і казанських татарів. І хоча Шах–Алі походив, за свідченням М. М. Карамзіна, із роду хана Тохтамиша, тобто ширинського роду, та нащадки Тохтамиша були ближчими до московитів, ніж до кримських ширинів, бо ще на початку XV століття більшість ханського роду прийняла християнську віру.
Шах–Алі посів Казанський царський престол у 1519 році, хоча його попередник «Мухамет–Амин умер в Казани в 1518 году».
«В 1519 году Шах–Али был торжественно объявлен ханом Казанским. Если верить Герберштейну, то возвышению Шах–Али немало способствовало еще то, что он женился на вдове Мухамет–Амина» [96, с. 15].
Це обрання Казанського царя задоволено сприйняла Москва. Напевне, московські Чингісиди доклали чимало зусиль, щоби таке обрання відбулося. Та залишився вельми незадоволе ний Кримський хан Магмет–Гірей, рід якого втратив Казанське і Касимовське царства.
Знаючи про постійні московські інтриги навколо Касимова і Казані, Магмет–Гірей не міг не відплатити Московському князю за них. Ось що з цього приводу писав М. М. Карамзін:
«Если Хан Крымский, сведав о воцарении Шиг–Алея, не вдруг огнем и мечом устремился на… (Московію. — В. Б.), то сие происходило от боязни досадить Султану, коего отменная благосклонность к великому Князю была ему известна» [18, т. VII, с. 59].
Кримський хан, звичайно, добре знав, що Василь III мав васальний договір з Осьманською імперією, тому нанести військовий удар по союзнику без дозволу Султана не міг. Московська вигадка «про благосклонность Султана к великому Князю» належить до чергових «доважків брехні». Уже на початку 1521 року хан Могмет–Гірей спорадив військовий похід кримських військ на Казань, щоби замінити Казанського хана Шах–Алі своїм братом.
Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:
«После смерти Мухаммеда Эмина (1518) на казанский престол был посажен касимовский… (цар. — В. Б.) Шах–Али, свергнутый в 1521 братом кримского хана Сахиб–Гиреем. К(азанское) х(анство) вступило в союз с Крымским и Астраханским ханствами и Ногайской Ордой, к(оторых) поддерживала Турция. В 1521 крымцы и казанцы произвели опустошит(ельный) набег на окрестности Москви… В 1524 г. К(азанское) х(анство) признало вассальную зависимость от Турции и на престоле утвердился Сафа–Гирей (правил с перерывами в 1521–49)» [2, т. 11, с. 140].
Тепер стає зрозумілим, навіщо цариця Нурсалтан 1510 року наносила візити до Москви і Казані з молодим «царевичем Саипом». Певно, була вона і в Касимовському царстві. Відбувалося представлення майбутнього царя Казані дружнім і братнім ханським родам Улу–Мухаммеда в Москві та Тохтамиш в Касимові, а також відвідини майбутнім ханом своїх казанських володінь і підданих.
Старійшини татарських родів Московії, Казані та Касимова вчинили у ті часи досить мудро, щоби стабілізувати в улусах владу нащадків хана Тука–Тимура, тринадцятого брата Батия. Це на вимогу старійшин татарських родів улуси хана Улу–Мухаммеда, які йому вдалося завоювати у 1438–1445 роках, були згодом розділені між трьома царськими династіями, які володіли троном Золотої Орди.
1. Московський улус (князівство)залишився за родом хана Улу–Мухаммеда, бо майже повністю християнізувався.
2. Касимовський улус (ханство)відійшов до нащадків хана Тох тамиша. І не думаймо, що нащадки Тохтамиша були обділені при цьому розподілі. Аж ніяк. Касимовське ханство по суті перебрало до своїх рук давні землі Мохші (Наровчата), або по–іншому — Тмутаракані (Рязанського князівства). Та пам’ятаймо: Рязанського князівства в часи Золотої Орди не існувало хоча б з тієї причини, що Стара Рязань була спалена ханом Батиєм у 1237 році і не відбудовувалася. Був створений новий улус із столицею у Темникові, де знаходилася ставка хана Беркечара, в російських джерелах — Бехана.
3. Казанський улус (ханство), яке відійшло до роду Гіреїв.
Всі три гілки ханів і князів Касимова, Казані і Москви належали до родів Тука–Тимура. Не будемо наводити родоводів Тохтамиша, Улу–МухаммедатаХаджі–Гірея — засновника Кримського ханства.
Ось що коротко з цього приводу написав професор М. Г. Сафаргалієв:
«Давлет–Берди и Гиас–ад–дин, являвшийся отцом Хаджи — Гірея, были родными братьями, сыновьями Таш–Тимура, кратковременно царствовавшего в Золотой Орде в 1395 г., последний (т. е. Таш–Тимур) подобно Тохтамышу и Улук–Мухаммеду принадлежал к потомкам Тукай–Тимура» [14, с. 233].
Тепер зрозуміле невдоволення Кримського хана інтригами Москви та Касимова щодо казанського царського престолу.
Між іншим, описуючи події скинення з казанського трону Шах–Алі, М. М. Карамзін пояснив, що рішенням про призначення (обрання) Шах–Алі царем були також невдоволені татарські роди Казанського і Касимовського ханств. Звичайно, такої ж думки тримались і ширинські роди Криму.
Свідченням того, що населення Казанського, Касимовського та Московського улусів було споріднене, а їхні володарі походили зі споріднених родів, є таке повідомлення М. М. Карамзіна:
«Саип–Гирей… объявил себя покровителем сверженного Шиг–Алея, уважая в нем кровь Тохтамышеву; дал ему волю ехать с своею женою в Москву, коней и проводника… путешествие его до столицы было уже как бы торжественным; везде чиновники Великокняжеские ждали Царя–изгнанника с приветствиями и с брашном, а народ с изъявлением усердия и любви (задумаймося, чи могли зустрічати московити так чужу людину? — В. Б.). Все Думные Бояре выехали к нему из Москвы навстречу. Сам Государь на лестнице двора обнялся с ним… Оба плакали. «Хвала Всевышнему! — сказал Василий. — Ты жив; сего довольно» [18, т. VII, с. 60].
Із цієї цитата зрозуміло, що зустрілись рідні люди, які добре розуміли, що вчинили шкоду і, за законами тих часів, могли втратити голову.
Та, як бачимо, ширини і кримські хани не збиралися винищувати своїх родичів Чингісидів, але покарати їх були змушені.
Тому кримські і казанські татари влітку 1521 року завдали потужного удару по Московському князівству, не чіпаючи самої Москви та її князя. Цим вони нібито карали своїх вихрещених і не вихрещених татарських співродичів, аби ті впливали на своїх правителів. Хоча, під впливом Московської церкви, в Московії вибудовувалася страшна у своїй вседозволеності деспотична одноосібна влада, так зване — «самодержавие», про яке навіть не відали найжорстокіші деспоти Золотої Орди.
«Исхитив Казань из наших рук, Магмет–Гирей не терял времени в бездействии; хотел укрепить ее за своим братом и для того сильным ударом потрясти Василиеву Державу; вооружив не только всех Крымцев, но поднял и Ногаев… и двинулся…К Московским пределам… Великий Князь ужаснулся, и еще гараздо более, сведав, что другой неприятель, Саип–Гирей Казанский, от берегов Волги также идет к нашей столице. Сии два Царя соединились под Коломною, опустошая все места, убивая, пленяя людей тысячами… Государь удалился в Волок…, вверив оборону столицы зятю Царевичу Петру (тобто вихрещеному татарину Чингісиду. — В. Б.)… Пришельцы и граждане, жены, дети, старцы искали спасения в Кремле, теснились в воротах, давили в воротах друг друга. Митрополит Варлаам усердно молился… Градоначальники распорядили защиту всего более надеясь на искусство Немецкого пушкаря, Николаса… но был недостаток в порохе…» [18, т. VII, с. 60–61].