Треба розуміти: існуючу на ті часи різницю між нападами кримських татар на Мещерську землю (куди слід включати і Сіверщину, яку татари відносили до своїх земель) та на Стародавню Русь: Київщину, більшу частину Поділля, Волинь, Полісся та Галичину, які не входили до складу Золотої Орди.
Якщо до Мещери та до Сіверщини татари ходили як додому, щоби відвідати своїх родичів, і тільки значно пізніше стали гнати з тих земель до Криму полонених людей (ясир), якими московити заселяли ті землі, то до Русі (України) вони завжди ходили, як на ворожі, чужі землі.
Якщо в Мещері кримські татари нищили прийшле, некорін не населення Московії, то в українських землях вони винищували корінне, автохтонне населення.
Саме в цьому полягає головна різниця між нападами кримських татар на землі Московії в XVI–XVII ст. ст. і в XV–XVII ст. ст. на землі Русі (України).
І ще одне треба завжди пам’ятати. Всі московські «доважки брехні» з цього приводу не варті ламаного гроша. Скажемо кілька слів про московські так звані «засечные черты». Вони почали будуватися після удару Кримського хана по Москві в 1521 році. Це відбулося за часів правління Василя III, коли Московія припинила воювати проти Литви та Польщі та самовільно, без дозволу Турції та Криму, забажала поширити свою владу на Казань.
Цікаво, що перша черга «засечной черты», збудованої у 1521–1566 роках, прикривала від ударів Кримського хана оте знамените «Мещевское (Мещерское) поле». У кого є бажання переконатися в цьому, відкрийте Велику Радянську Енциклопедію (третє видання), том 9, на сторінці 380, де наведено матеріал «Засечные черты Русского государства в 16–17 вв.» Як бачимо — розуміла кішка, чиє м’ясо з’їла.
«Большая З(асечная) ч(ерта) (строительство завершено в 1566). Она протягивалась от Переяславля–Рязанского на Тулу, Белев и Жиздру; на важнейших направлениях З(асечная) ч(ерта) состояла из двух рядов укреплений (между Тулой и Веневым), из трех [между Белевым и Лихвином и Перемышлем]» [2, т. 9, с. 380].
Слід зазначити, що в часи так званої «московської смути», ні кримські, ні ногайські татари жодного разу не навідалися до Московії. Ось така татарська солідарність.
«В течении первой половины XVII в. татары ни разу не задавались целью территориального захвата» [149, с. 434].
І ще одне свідчення:
«В августе–ноябре 1595 г. сам Казы–Гирей совершил новый поход в Молдавию и Польшу… Почти ежегодные походы татар в Венгрию, Молдовию или Польшу продолжались вплоть до 1606–1607 гг…»[149, с. 42].
Отож кримські татари у важкі для Московії роки, як завжди, були на її боці, з розумінням ставлячись до московських негараздів. Тому терзали землі України.(Русі) як тільки могли.
Цікаво дослідити ще одне питання «Московської смути» — це прихід на допомогу Москві у 1612 році так званого «нижегородского народного ополчения» на чолі з Мініним та Пожарським. Сучасні татарські науковці, вивчаючи минуле, давно встановили: Кузьма Мінін, один із найвидатніших героїв Московії, був їхнім татарським одноплемінником. Звернімося до Інтернету та прочитаймо:
«Земский староста Нижнего Новгорода крещеный татарин Кириша Минибаев, он же Минин Кузьма Минич — организатор ополчения против польских интервентов в начале XVII в., происходил из многочисленной семьи балахнинского солепромышленника Мины Анкудинова. После XVIII века (за вказівкою Катерини II. — В. Б.) о племенной принадлежности К. Минина упоминать перестали. “Минин” первоначально было отчеством и лишь впоследствии стало родовой фамилией Мининых.
Отойдя от родовой профессии солепромышленников, К. Минин перебрался в Нижний Новгород и стал посадским, торговал мясом и рыбой. Избранный в сентябре 1611 года земским старостой, Минин призвал к “собранию ратных людей” [wvw. islamef. rn/news/culture/history/10537].
Цей історичний матеріал базується на російських розрядних книгах, тому цілком достовірний.
Про князя Д. Пожарського, ВРЕ пише: «Пожарский Дмитрий Михайлович (1.11.1578–20(30).4.1462, Москва, похоронен в Суздале), гос(ударственный) и воен(ный) деятель…
(Московії. — В. Б.) князь. Происходил из ветви рода кн(язей) Стародубских…» [2, т. 20, с. 153].
Князі Стародубські походили із знаменитої «Мещерської землі», а ми уже знаємо, що князівські роди тієї землі мали давнє татарське коріння.
Цілком зрозуміло, чому татари Поволжя, а Нижній Новгород був заселений вихрещеними татарами, виступили проти польської влади в Москві. Вони не бажали віддавати. татарську Москву полякам. То був їхній давній родовий улус.
Полякам не пощастило в 1610–1612 роках захопити Московський царський престол. Проти них виступили не місцеві слов’яни, а вихрещені татари і фіни, які абсолютно не сприймали ні польської культури, ні польського мислення, ні, накінець, польської католицької релігії. Московити у XVI столітті ще могли до церкви заїхати на коні і в шапці, як те чинили опричники.
Після того, як на московський престол було обрано шістнадцятилітнього Михайла Романова (царював у 1613–1645 роках), перед новою династією, що походила, скоріше, з фінів, бо їхній перший відомий предок носив прізвисько — Кобила, постало першочергове завдання — насадити християнську релігію в навколишніх районах Москви, хоча би на кілька сотень кілометрів від неї. Маймо на увазі: абсолютно все населення Касимовського ханства трималося або мусульманської віри, або язичництва. Така ж картина спостерігалася на південь від Москви. Дещо кращим становище було на півночі та заході Москви, але і там існували цілі удільні улуси, які Москва надавала сибірським та ногайським царевичам, залучаючи їх на свою службу, де панувала мусульманська релігія і язичництво.
Треба мати на увазі, що згідно з російською історичною наукою:
«В июле 1619 Ф(иларет) (батько царя Михайла. — В. Б.) вернулся в Москву и сразу же был поставлен патриархом. Со времени возвращения из плена и до конца жизни Ф(иларет) был фактич(еским) правителем страны» [2, т. 27, с. 388].
Отож Московією з 1619 по 1633 рік правив патріарх Філарет. Саме в ці роки було запроваджено найлютіші з можливих заходи для вихрещення місцевого татарського та фінського населення. Особливо це видно у діях московської православної церкви в Касимовському ханстві.
«После Арслана владельцем Касимовским был назначен сын его Сеид–Бурган… Русское (Московське. — В. Б.) правительство убеждало Сеид–Бургана принять христианство, обещая ему за это даже руку государевой дочери… Что видно из… наказов Касимовским воеводам из Москвы: им строго предписывалось следить за тем, чтобы ни царевич, ни его подданные не могли видеться и переговаривать с иноземными мусульманами» [96, с. 68–69].
Маймо на увазі: поки Касимовський царевич не прийняв християнської віри, він не став Касимовським царем. Тільки в 1653 році, коли Сеїд–Бурганові виповнилося 35 років і він дав згоду прийняти московську православну віру, йому дозволили стати Касимовським царем. Все було зроблено з московською хитрістю: оскільки за указом хана Улу–Мухаммеда Касимовський престол міг зайняти тільки Чингісид–мусульманин, то Сеїд–Бурган спочатку присягнув на вірність Москві (разом зі всіма можливими правонаступниками), потім був проголошений Касимовським царем. А вже потому Сеїд–Бурган та всі можливі престолонаступники були вихрещені.
«Сеид–Бурган в 1653 году приехал в Москву с братом своего деда Алия (по отце) Алтанаем Кучумовичем и с двумя сыновьями Алтаная. Тогда же все они… четверо были приведены к присяге (к шерти) на верность… (Московському. — В. Б.) Государю… Вскоре после описываемых событий Сеид–Бурган принял православную веру, крестился и назван во св(ятом) крещении Василием…» [96, с. 96–97].
Зрозуміло, що після цього кроку Касимовського царя вихрестилася не одна сотня чи тисяча касимовських татар. Тим більше, що напередодні вихрещення Сеїд–Бургана до тієї землі призначили нового Архиепископа Мисаїла.
Читачі мусять цю людину пам’ятати. Це той Архиепископ, який із золотої печатки (тамги) хана Батия, що у п’ятдесяті роки XVII століття ще зберігалася в храмі Богословського монастиря, зробив водохрещну чашу для відправлення своєї служби. Це та людина, яка свідомо нищила пам’ятки татарської присутності в Московщині.