Володимир Білінський
Москва Ординська
(XIII–XVI століття)
Київ
Видавництво імені Олени Теліги
2012
«Рязанскими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В. Б.) со служилыми царевичами (татарськими. — В. Б.)».
Переднє слово
Російська історіографія, як вогню, боїться правди про свою минувшину. Особливо про період свого зародження та перші століття становлення. Імперія та її поводирі зробили і продовжують робити все, аби правду ніколи не дізнались люди.
У книзі «Країна Моксель, або Московія» автор подав розгорнуту картину, як московські владоможці та їхні поплічники свідомо фальшували минуле своєї держави, маніпулювали фактами і подіями.
Так московський цар Петро І сфальшував «Радзивилівський літопис» заради доказу зв’язку Київського Великого князівства з Ростовсько–Суздальською землею. У «Радзивилівському (Кенігсберзькому) літописі вперше в імперії опубліковано працю геніального Нестора «Повість минулих літ», а сам літопис доведений до 1206 року. Наскільки сфальшована праця Нестора, сьогодні говорити важко, але факт її фальшування засвідчили чимало російських академіків і професорів. Серед них: академіки О. О. Шахматов (1864–1920), Н. П. Кондаков (1844–1925); професори: В. І. Сизов (1804–1904), Д. В. Айналов (1862–1939) та інші.
Звичайно, російські науковці говорили про фальсифікації завуальованою мовою, бо відкритим текстом не дозволяли говорити влада і цензура.
Послухаємо академіка О. О. Шахматова про дослідження В. І. Сизова та Д. В. Айналова.
«У 1905 році… було надруковано статтю… В. І. Сизова “Мініатюри Кенігсберзького літопису…” Як видно з редакційної примітки у кінці статті, В. І. Сизов дійшов висновку, що джерелом дли ілюстрації нашого літопису (Радзивилівського. — В. Б.) могла бути ілюстрована редакція нижньо–німецького судебника під іменем Sachsenspiel» [140, с. 2].
«Д. В. Айналов у своєму дослідженні “Про деякі серії мініатюр Радзивилівського літопису…” зосередив свою увагу на зображеннях осіб… Виразні сліди німецького живопису і гравюри, явна модернізація малюнків починаються, — як вказує Д. В. Айналов, — з 96 аркуша, де вміщено зображення “Катепана”, який одягнутий в костюм німецького крою і сидить біля готичної споруди з вежами» [140, с. 2–3].
Нагадаємо читачам, що складовою частиною Радзивилівського літопису є 618 кольорових малюнків (мініатюр). І всі ті малюнки, за твердженням російського професора В. І. Сизова, є похідними.
Отже, всі мініатюри не є оригіналами чи то Київської, чи то Ростовсько–Суздальської землі, а є копіями з німецького першоджерела. Такий парадокс «знахідки» московського царя.
Не будемо говорити про створену російською імператрицею Катериною II «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России», яка працювала з 4 грудня 1783 року до смерті Катерини II у 1796 році. Діяльність цієї «Комиссии» була настільки засекреченою, що один із найкращих російських професорів В. О. Ключевський, який читав курс світової та російської історії синові імператора Олександра III, змушений був визнати цей факт. Академік Петербурзької Академії наук Н. О. Попов написав цілком відверто:
«Не можно было получить обстоятельных сведений (о работе “Комиссии” — В. Б.); по соображении же оной с известными всякому любителю отечественных деяний, Записками касательно Российской Истории» [142, с. 75].
Всі ці та інші дослідження дали змогу російському академіку О. О. Шахматову зробити приголомшливий висновок:
«Я отрицаю самую возможность того, что Нестор знал летописное сказание в том его виде, в каком оно дошло до нас в составе хотя бы Начального свода» [141, с. 64].
Тобто вся російська історична наука свідомо спотворена московськими владоможцями, аби приховати правду про походження сучасного російського народу та давніх керманичів держави, врешті–решт, про входження Московського улусу до складу Золотої Орди.
І це приховування та перебріхування правди продовжується в Московській державі ось уже майже 500 років.
Поцупивши в українського народу (русичів) історію та давню спадщину, московські владоможці та їхні історики робили та роблять усе, щоб правда не побачила світ і не запанувала в ньому.
Ще в першій половині XIX століття деректори Центрального архіву Російської імперії Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737–1814) і Михайло Андрійович Оболенський (1805–1873) засвідчили, що в їхньому архіві зберігались давні раритети Київської Лаври, які доводилося рятувати першому, та давні грамоти з часів хана Батия до часів Кримських ханів, з якими не дозволили працювати другому. Князь М. А. Оболенський так і написав: