Послухаємо польського історика: «Року 1472… Цього року Казимир, прагнучи помститись Матіашу (королю Угорщини. — В. Б.)… зібрав проти нього велике військо з литовців, татар і поляків, котрих було, як пишуть, до 40000, рушив з цим військом через Мстов, Кшеніце аж до Сілезії, бо там Матіаш у поході захопив Ключборкі Бичину… (і) пішов на Вроцлав…» [164, с. 151].
Польща та Литва були втягнуті у тяжке протистояння з королівською Угорщиною на кілька років (1471–1473), тож допомогти Новгороду не мали змоги. Цим і користувалась Московія з Касимовим та Казанню. Але звернімо увагу: Москва у 1471 році ще боялася Великого Литовсько–Руського князівства, бо кримський хан Менглі–Гірей, батько якого Хаджі–Гірей посів Кримське ханство за допомогою Великого князя Литовсько–Руського князівства в 1443 році, підтримував союзні стосунки з Литвою. Тому Москва у 1471 році, зруйнувавши все, не стала чіпати саме місто Новгород, а обмежилась лише: «…платить Государям Московским черную, или народную, дань, также и Митрополиту судную пошлину, клялися ставить своих Архиепископов только в Москве» [18, т. VI, с. 23].
Московські хани розуміли, що пограбувавши Новгородську землю, слід негайно тікати, бо відплата за цей бандитський похід неминуча. Тому так і вчинили.
М. М. Карамзін, підсумовуючи похід, засвідчив:
«Все области Новогородские, кроме столицы, являли от пределов восточных до моря зрелище опустошения, произведенного не только ратию Великокняжескою, но и шайками вольницы, граждане и жители сельские в течение двух месяцев ходили туда вооруженными толпами из Московских владений грабить и наживаться» [18, т. VI, с. 240].
Кожен, хто читатиме цей розділ, розуміє, що справжні християни так чинити не могли. Так поводитися з новгородськими сусідами — слов’янами могли тільки ворожі племена. Про братерство і дружбу, а тим більше, про єдиний слов’янський народ Москви і Новгорода в кінці XV століття, говорити не доводиться. Ні Якуб (Іван III), ні Даніяр (син Касима), ні їхні дружинники, ні ті, що «ходили туда вооруженными толпами грабить и наживаться», не могли стати спадкоємцями новгородської культури, побуту, ремесел тощо. Це очевидно, хоча декому дуже важко в цьому зізнатись.
Щоб зрозуміти подальші вчинки Івана III відносно Новгорода і новгородців, треба звернути увагу на ті зміни, які відбулися у 1472–1482 роках у Кримському ханстві та Московії.
Уже повідомлялося, що, починаючи з п’ятдесятих років XV століття, Кримське ханство перебувало в союзних відношеннях із Османською імперією. Досить відкрито і правдиво про це написав російський історик М. Г. Сафаргалієв:
«Добиваясь подчинения генуэзцев во что бы то ни стало, Хаджи–Гирей обратился за помощью к турецкому султану, хотя эта помощь должна была привести к утрате независимости только что образованного ханства. В 1454 г. в районе Керчи, во время встречи посла хана с командующим турецкого флота адмиралом Дмир Кяхья, было заключено соглашение о доступе турок на Крымский полуостров. В силу этого не только Каффа, но и само Крымское ханство фактически сделались зависимыми от турецкого султана» [14, с. 263].
Також у дружніх відносинах з Османською імперією у ті роки перебувала й Московія. Хоча про це російська історична наука говорити соромиться.
Після смерті у 1466 року Хаджі Гірея та недовгої боротьби синів за спадок батька кримським царським престолом заволодів у 1468 році Менглі–Гірей. Як і батько, Менглі–Гірей проводив щодо сусіднього Великого Литовсько–Руського князівства виважену, дружню політику, започатковану ще з часів хана Тохтамиша, тобто з 1380 року. Саме відтоді було вирішено питання захоплених Ольгердом земель так званої Мещери. До тих земель Мещерських, переданих ханом Золотої Орди Тохтамишем під управління Литві, належали: сучасні Калузька і Брянська області, східна частина Смоленської та Західна частина Тульської областей. А також захоплених князем Ольгердом землі сучасних Орловської та Курської областей, які до Мещерських земель, у розумінні Кримських ханів, не належали.
Про ці землі говоритимемо пізніше. Зараз тільки нагадаємо: Хаджі–Гірей і Менглі–Гірей своїми ярликами у 1461 і 1472 роках документально підтвердили право Великого Литовсько–Руського князівства на них. Литва за право володіння тими землями сплачувала Кримському ханству, як і Тохтамишу (згадайте його ярлик до Ягайла 1392 року), — данину.
Москва завжди намагалася переконати всіх, що у тих ярликах ішла мова про руські (українські) землі. Послухаємо, що писали про ярлики сучасні історики:
«І якщо сама процедура посадження Хаджі–Гірея в Криму Радзивілом видається дещо сумнівною, то факт його дружніх взаємин із Казимиром є безперечним. Документально їх засвідчує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий володарем Криму ВІ461 році…