У 1573 році Іван IV особисто очолив похід війська на Річ Посполиту. Ми пам’ятаємо: з 1562 року перестав існувати Лівонський орден, а з 1569 року — Велике Литовське князівство і Польща об’єднались в одну державу — Річ Посполиту.
Тож Іван IV своїм особистим очолюванням війська, виправдовувався перед своїми союзниками, проявляв неабияку активність.
Та найцікавіше відбулося 1574 року. Хоча московські історики те рішення Івана IV (Грозного) подають як звичайний жарт, а частіше — замовчують. Якщо Турецький султан від початку вимагав чи повернути Астрахань і Казань, чи стати васалом Османської імперії, а Іван IV, задовольнивши умову та підписавши Шертну (Клятвенну) грамоту про васалітет, зняв питання Османів, то вимога Кримського хана залишалася невиконаною. Пам’ятаєте: «…хотел венца с головы твоей…».
Отож, 1574 року Іван IV (Грозний) привселюдно «снял венец (царскую корону) с головы своей» і в Успенському Соборі Московського Кремля царем Великого Тверського і Московського князівств був проголошений Казанський цар Симеон Бекбула тович, до хрещення — Едігер.
«В то же время (1574 г.) казанский царевич Симеон Бекбу латович, находившийся в Касимове в качестве государя, был провозглашен “царем” и поселен в Кремле. Настоящий же царь отказывался от всех своих титулом и почестей, приказал называть себя просто Иваном Московским и ездил на поклон к Новому государю в маленьком экипаже — “в оглоблях”, как последний боярин» [114, с. 282–283].
І хоча Іван IV все це робив немовби показово та демонстративно, але у всьому цьому не було ніякого фарсу. Він те чинив примусово, під тиском Кримського хана. Хоча московська так звана історична наука про подібні факти воліла мовчати.
Щоби зрозуміти вчинки Івана IV (Грозногоо), автор пропонує придивитись до деяких попередніх явищ, що мали місце в Московії.
Коли Османська імперія та Кримське ханство втягували Московського князя Івана III до протистояння з Європою, заохочуючи його землями «35–ти городов во главе с Одоевом», то хан Менглі–Гірей передав Іванові III ярлик на землі «владетельных князей». Тобто, як у Великому Литовсько–Руському князівстві, так і у Великому Московському князівстві, передані удільні князівства належали окремим татарським родам, переважно — ширинам. Хоча окремі уділи належали аргинам, баринам, дулатам, каракиреям, кипчакам тощо.
Отож і Кримський хан, і московські князі (Іван III, Василь III, Іван IV) могли змістити удільного князя чи хана (якщо він не перейшов у православіє), але не мали права відібрати князівство (удільне ханство) у певного роду.
У Московському князівстві це мало назву «местничества». Тобто московський князь володів тими землями (уділами) — номінально. Роди і навіть окремі князі часто виходили із підпорядкування московських князів, а іноді чинили опір, бо мали свої військові формування.
Такі ж стосунки панували у Тверському князівстві до 1485 року, року прилучення до Московії. Уже Іван III, конфіско вуючи землі, зараховував їх до особистих володінь і не передавав ті землі в особисту власність комусь. Земля залишалась князівською і лише надавалась у користування. Тож князь міг кожного вигнати з тієї землі. Таку ж політику продовжив Василь III.
Але таких земель було мало.
«…Старые вотчинники, которые, сидя на своих наследственных землях, где у них были собственныя военныя силы и свой двор, обладали безапеляционной судебной властью и были почти совершенно свободны от налогов. В своих владениях они разыгрывали роль настоящих государей. Опираясь на формальное превосходство своей знатности, они предъявляли… такия притязания…, которыя… в сущности… были бессмысленными…» [114, с. 263].
Ще раз бачимо, як давні роди Чингісидів відстоювали свої привілеї. Особливо це стосувалось удільних «вотчинников» Тверського князівства та «вотчин» «35–ти городов во главе с Одое вом», які наприкінці XVI століть потрапили до рук московських князів. На них московські князі, окрім беззаконня, по суті, нічого без допомоги Кримського хана не могли вчинити. Ось тому кримські хани і старійшини давніх татарських родів Криму так послідовно і наполегливо відстоювали своє право на Мещерські міста та землі, «де их кони ходят».
Іван IV, прийшовши до влади та змужнівши, зрозумів, аби управляти державою в таких умовах, треба мати сили, на які би він міг постійно опиратись, навіть в тих випадках, коли чинив беззаконня. І він створив опричину на противагу «местничеству» чи, як його ще називали, — «земщине». Тобто поділив державу на дві частини: одна підпорядковувалась йому особисто і діяла за його наказами, а друга, так звана «земщина», жила за старими правами та законами.