І саме після чуми, у 1355–60 роках, Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських — Стародуба, Глухова, Путивля.
Тут стратегія і тактика князя Ольгерда цілковито збігалися.
Тому що у літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра і Дону, звернемось до одного з кращих істориків — тюркологів Радянського Союзу М. Г. Сафаргалієва.
От, що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»:
«Из–за чумы “в землях Узбековых… обезлюдели деревни и города”. Только в одном Крыму тогда погибло от чумы свыше 85000 человек» [14, с. 107].
Зрозуміло — відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.
На цьому питанні слід зупинитись.
Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви. Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то в ньому жодним словом не говориться, що татари після проходу хана Батия у 1240–1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи скуповували її Правобережжя. Уже в 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив Болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати [та сіяти] пшеницю і проса» [3, с. 399].
«Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].
Ось про що говорить «Літопис Руський». Не було Велике Галицько–Волинське князівство у 1240–1241 роках завойоване військом хана Батия.
І, звернімо увагу, тільки у 1250 році хан Батий прислав до князя Данила свого посла. Послухаємо літопис:
«У рік 6758 (1250). Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!..» І, порадившись з братом своїм, він поїхав до Батия, кажучи: «Не дам я пів–отчини своєї, а їду до Батия сам» [3, с. 404].
Можна на догоду московській історії будь–що вигадувати, але Велике Галицько–Волинське князівство зоставалося самостійним до 1320 року, року його завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, та не злизували молоко з грив татарських коней. Маємо достовірні історичні факти. їх слід пам’ятати. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.
Арабські та перські історики давніх часів засвідчили також факт ліквідації Ногаєвої Орди після вбивства Ногая у протистоянні з ханом Тохтою 1300 року. Навіть ті татарські роди, що входили до улусу хана Мауці (Мовала) і кочували у Північному Причорномор’ї до 1300 року, були переселені на прикаспійські та заволзькі землі інших улусів. Коли арабський історик Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута літом 1334 року їздив до Константинополя, а зимощ повертався назад, від Дніпра (місто Бабасалтук) до Дунаю (місто Махтулі) він не зустрів жодної людини.
Хоча, якби на Правобережжі Русі того року кочувала найменша Орда, її володар зобов’язаний був зустріти царицю Баялунь, що їхала в Константинополь з військовим царським ескортом.
Послухаємо А. М. Ібнбатуту, як відбувалася подорож від річки Волги до Дніпра: «Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае сопровождал Хатунь (царицю Баялунь. — В. Б.) с войском своим до крайняго предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов…» [14, с. 303].
А ось розповідь, як відбувалась подорож за Дніпром:
«Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней. Запасается для них вода в мехах и бурдюках в арбах… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев…Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя. От этой крепости ездят не иначе, как на лошадях и на мулах; арбы оставляют там вследствие неровной местности и гор» [15, с. 303–304].