І саме хан Золотої Орди Берке був «предводителем племенного союза» свого родового улусу. Вищої особи за посадою в його роді не було. Маемо алегорично–містичний опис подій спасіння Тимура та рештків його війська у битві на річці Кундурчі 1391 року.
Арабський історик Ібн–Арабшах не міг написати відкритим текстом про зраду хана Тохтамиша давніми родами хана Берке. Золота Орда з арабським Сходом завжди підтримувала дружні стосунки. Ось чому в праці Ібн–Арабшаха з’явився цей містично–алегоричний образ «Сейида» Берке, як натяк на рятівника.
Навіщо ми повернулися до цього історичного епізоду?
Причина надзвичайно проста: він пояснює всі подальші вчинки Тохтамиша. Хан практично винищив увесь рід хана Берке — московських князів. Про це говорилось вище. Але, як пам’ятаємо, мати хана Берке — Султан–хатум — народила від свого чоловіка Джучі–хана ще двох синів: Беркечара і Буре (Мухаммеда). Ось свідчення зі «Сборника материалов относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений собранных В. Г. Тизенгаузеном»:
«Из других жен Джучи — далее упоминаются… 3) Султан–хатун, из племени имен (?), мать Берке, Беркечара и Буре» [16, с. 40].
Тож нема сумніву, що саме деякі нащадки цих трьох ханів зрадили Тохтамиша у битві з Тимуром на р. Кундурчі. Всі вони належали до одного роду мангитів, як і знаменитий темник Едігей, який привів військо Тамерлана. Треба знати, що кожен великий тюркський (казахський) рід складався із кількох підродів і часто мав споріднені роди.
Рашид–ад–дін у своїй праці «Сборник летописей» згадує рід мангитів такими словами:
«Имя старшего из девяти сыновей Тумбинэ–хана было Джаксу. От его сыновей присходят три ветви: одну называют племенем нуякин, другую — племенем урут, а третью — племенем мангут» [13, т. 1/1, с. 184].
Треба також згадати, що переважно рід Мангитів згодом створив Ногайську Орду. Отже, до самостійності та виособлення із Золотої Орди, мангити тяглися ще з часів хана Ногая, внука Мовала (у російській історії — Мауці).
Як же повівся хан Тохтамиш із нащадками роду Беркечара і Буре? У російській так званій історичній науці на це питання прямої відповіді не існує. Тому і нам на неї доведеться зачекати. Тільки там, де йтиме мова про Тохтамиша та його «пригоди» після поразки 1395 року на Кавказі, московити дозволять ‘собі трохи відкритись. Але правда доходитиме до нас не від московських істориків, а зі світових джерел.
Раз збрехавши про Тохтамиша, Московія і надалі дотримувалася тієї ж лінії.
Розповімо про останню битву хана Тохтамиша з Тимуром, яка відбулася на Кавказі 1395 року. Звичайно, Тимур із своїм оточенням аналізували битви з Тохтамишем і розуміли, що у них немає ніякої надії перемогти хана Золотої Орди, наносячи удари через Хорезм, як у 1388 році, чи зі Сходу, як вчинили у 1391 році. Там їх не підтримувало місцеве населення, яке вороже ставилося до Тимура та його армії, перебуваючи в тилу війська. Згадаймо, навіть Едігей наказав своїм одноплемінникам відійти зі шляху Тимура у 1391, аби не бути пограбованими та «розпорошенными».
Але на Кавказі такої підтримки Золота Орда не мала. Ще з 1262 року держави онуків Чингісхана — Берке і Хулагу ворогували між собою, бо Хулагу–хан стратив трьох родичів Берке–хана (маймо на увазі, що двоюдрідні брати у Золотій Орді вважалися рідними). Тому тюркські роди Хулагуїдів, за певних обставин, могли підтримати Тимура та його армію, бо на той час їхня держава розпалась.
1395 року емір Тимур вирішив завдати ще один удар по Золотій Орді з боку Кавказу.
Послухаємо, що з приводу цієї битви на річці Тереку 1395 року нам розповідає Ібн–Арабшах:
«О роздоре, возникшем в войске Тохтамыша во время сражения. Когда оба строя противостояли друг другу и обе рати вступили в бой, то из войска Тохтамыша выступил один из эмиров правого крыла войска, имевший злобу на одного из эмиров, и потребовал выдачи его, прося у него, Тохтамыша, разрешения убить его. Он, Тохтамыш, сказал ему: “Да, твое желание будет уважено и твоя просьба будет улажена, но ты видишь, что случилось, так оставь нас в покое, пока мы не управимся и не добьемся того, чего желаем…”, но он ответил: “Нет (мне он нужен) сейчас, а коли нельзя, то нет тебе (от меня) ни послушания, ни повиновения”. Хан долго убеждал Актау, “этот эмир (не послушался) и двинулся с громадной толпой; за ним последовали все изменники и отступники, да и все его племя, которому имя Актау…” Вследствие этого расстроилось войсько Тохтамышево и стрелы желания его не попадали в то место, в которое они пускались» [15, с. 465–466].