Тобто, Тевтонський орден, приєднавши Жемайтію, виходив своїм східним кордоном на Лівонський орден. Військова ударна потуга католицизму на прибалтійських землях ставала домінуючою. І цей рух відбувався, незважаючи на те, що у 1385 році між Польщею та Великим Литовським князівством була підписана Кревська унія, «згідно з якою великий князь литовський Ягайло став королем Польщі. Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року. Найголовнішими були політичні наслідки цієї акції — користь від хрещення проявилась невдовзі, коли 1395 року імператор священної Римської імперії, а 1403–го — і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новоохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [146, с.42].
Трагедія Великого князя Вітовта полягала в тому, що приєдуючи до своєї держави території на півдні та сході, він втрачав свою рідну, литовську землю і це при тому, що на той час виконав усі вимоги Священного Католицького Престолу. Це була одночасно і трагедія Ягайла, литвина за походженням, але менша, бо перебував на польському престолі. Отже, 15 липня 1410 року на території Тевтонського ордену біля містечок Танненберг і Грюнвальд відбулася знаменита битва.
Ця битва вивчається і подається, переважно, за описом польського історика Яна Длугоша, який жив у 1415–1480 роках. Цієї трактовки битви дотримується і російська історіографія, бо поляки і московити були зацікавлені в приниженні литовців, українців і білорусів.
Ян Длугош саме так і подав опис Грюнвальдської битви. Ось його слова:
«Коли з литовцями, русичами і татарами закипіла битва, військо литовське, не витримуючи удару ворога, почало відступати: воно відступило приблизно на десятину землі; зазнаючи все більшого тиску хрестоносців, було змушене відступати все далі і далі, і, врешті, почало тікати… Така паніка охопила втікачів, що деякі з них добігли до Литви, де проголосили, що король Владислав (Ягайло. — В. Б.) і великий князь Литовський загинули, а їхні війська були повністю знищені. У цій битві великої честі заслужили смоленські вої, що стояли біля своїх хоругв, які завзято б’ючись, урешті з’єдналися з польськими загонами…» [146, с. 113].
Звичайно, далі до бою долучилось польське військо і перемогло. Так польський патріот Ян Длугош прославляв свого короля.
Треба зазначити, що литовські історики теж не мовчали:
«Литовський літопис про Грюнвальдську битву (писав. — В. Б.) як про перемогу литовців: “І наказав своєму корпусу придворному, що його охороняв, йти на допомогу. Той корпус пішов допомогти війську литовському, і приєднався до литовців. І на голову німців розгромив (Вітовт. — В. Б.) самого магістра, і всіх його комтурів до смерті побили, і незчисленну силу німців піймали у полон або побили”. А решта польського війська їм нічого не допомагала, тільки на те дивилась…» [146, с. 115].
Та є незалежне німецьке джерело, яке спростовує і польські, і литовські патріотичні вигадки. Послухаємо:
«В хроніці Посільге — про литовців тільки й сказано, що їхній напад було відбито, але вони брали участь на останньому етапі битви — здійснюючи удар із протилежного (аніж поляки) боку і беручи участь у фінальному оточенні, коли загинули магістр, комтури і багато братів Ордену» [146, с. 114].
Незацікавлене німецьке джерело вказує на цілком сплановані дії збірного литовського війська.
А далі пропонується підрахувати литовську, а потім — польську масу війська. Оскільки ми визначили військову потугу хана Джалал–ад–діна як тьму, а це десять тисяч вершників, то ще раз пояснимо нашу думку. Вона мусить бути стовідсотково логічною і незаперечною. Факт участі татарських військ хана Джалал–ад–діна — сина Тохтамиша — визнають абсолютно усі європейські історичні джерела. Але є ще й договір, підписаний між ханом, Ягайлом і Вітовтом у 1409 році в Бресті. Цей документ зберігався у литовських архівах, які після третього поділу Речі Посполитої (Польщі) московські царі привласнили та вивезли до Москви, поклавши його до своїх таємних сховищ (так звана Литовська Метрика, 600 томів).
Чому мова йде про одну тьму татарського війська Джалал–ад–діна, у московській історії — Зелені–Солтана. Як пишуть давні джерела, перший удар був нанесений по лівому крилу Орденського війська, де знаходилося близько 10–ти тисяч вояків, серед них і важка кіннота. Якби удар наносився, скажімо, не тьмою, а 2–4 тисячами легкої татарської кінноти, то за правилами військової стратегії, вона була б оточена і знищена корпусом Ордену, по якому наносила удар. Пам’ятаємо: решта орденського війська стояла вишикуваною проти польського війська і участі в протидії татарам не приймала протягом одної години, доки легка татарська кіннота атакувала.