— Не взивай імені Господа Бога надаремно, а мене не доводи до того, щоб я мав загнуздувати тебе, як нев'їжджену коняку, — відповів Кочубей, виведений жінкою з рівноваги.
Він сподівався, що Любов Федорівна, як зм'якла два дні тому й покаялася, та ще хрест святий поцілувала, так і лишиться такою, — відміниться. Аж ось, бач, яка переміна! На гірше…
— Нев'їжджена коняка, як ти це сказав, повтори ще раз, ну — повтори!
— Піп проповіді двічі не говорить! — відповів Кочубей рішучо, — але ти, жінко, вважай, щоб я тобі ще чогось гіршого не сказав, на що ти собі давно заслужила. Уважай! — і так грізно завернув очима, що Кочубеїха замовкла. Але, як той кіт, готовилася до скоку.
А Кочубей, дірвавшися до слова, став нарікати, що через язикату жінку він зраджує собі старого товариша — гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше на таке знущання не дозволить, не дозволить! Донька вмирає, а мати із-за марних амбіцій пекло в хаті робить. Господа Бога не боїться.
— Мотря вмирає? І ти віриш в тую комедію?
— Но, знаєш, жінко, все має свій кінець, тільки злість твоя безконечна. Коли ти хочеш, щоб я вірив твоїй злості, а не своїм власним очам, то я з тобою більше говорити не буду.
Тріснув дверми і пішов до своїх кімнат.
Не роздягаючись, положився на ліжко.
Вдивився у стелю і думав. Усі його сподівання розвіялися, як дим. Мотря хора, з Любов'ю Федорівною хоч розвід на старі літа бери, роби що хоч!
Стурбований заснув.
Коли збудився — побачив на крайчику ліжка Любов Федорівну.
В старосвітськім контуші, з дорогої парчі, в очіпку, що як жар горів, мабуть і нарум'янена трошки, виглядала святочно.
До ліжка був присунений стіл, заставлений їжею і питвом, що аж утинався.
— А се що? — спитав Кочубей і затулив губи, бо позіхав.
— Я тобі борщику принесла, пісного, печорського, ти його любиш, і лина з родзинками й магдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких.
— Але чому ж тут? Невже ж я не можу встати до стола, чи що?
— Гадаю собі, втомився, бідний, і стурбувався дуже, нехай епічне.
— Ну, так спасибі тобі, Любонько. Я дійсно дуже втомлений, і жура мене їсть. Ти, мабуть, і не знаєш, що діється у моїй душі і в мойому батьківському серці.
— Кому ж тоді знати, як не мені, що вік свій з тобою звікувала, що гадки твої вгадую, неба тобі прихилити б рада.
Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби журилася дуже. Подобала тоді на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство попала.
— Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варта за кождий шматочок спасибі сказать.
— І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня, як у нас, — дякуючи тобі. Любонько. Хазяйка ти в мене славна, — правди не затаю.
Любов Федорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше. Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої нігде не вміли так добре готовити, як у них, і знову положився:
— Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари, і мене нема. Кочубеїха не перечила.
— Може, файку хочеш? — спитала.
— Подай, будь ласка!
Коли в Кочубея файка в роті, так, значиться, з ним можна безпечно говорити.
— А що ж тоді нам з Мотрею робити? — спитала зітхаючи.
— Гу-ум! Що робити? Нічого. Це Боже діло, не наше. Вона ж, як тобі відомо, хора, і дуже! Добре, як за який місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господеві мому, встаючи й лягаючи. — Кочубей поклав люльку й перехрестився.
— Поки вона недужа лежить, — почав по хвилині, — поти, ясна річ, нема що з нею робити. Звичайно, недужа. І ще як! — журився Кочубей.
— А «політичне ж» воно, що наша донька в гетьмана лежить? Що скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, що на жінок сильно ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у його за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався.
— Мотря не сама. Біля неї Лідія Петрівна сидить, дякувати їй, як рідною дитиною, нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала.
— Кодкодрилеві сльози!
— Не кажи! Гріх каменем платити за хліб.
— Та хай і по-твойому буде. Лідія Петрівна того самого «фасону» жінка, що й наша Марія Федорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються.
— Не довідаються. Гетьман у тайні держить.