— Люди вже знають, що Мотря від батьків утікла.
— Але не знають, де вона сидить.
— Люди все знають, перед ними нічого не скриєш.
— Наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була.
— Що по здоровлю тілесному, коли її чекає смерть душевная.
— О-го!
— А так. Погадай, Мазепа її до гріха доведе небезпремінно. А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх. А де ж тоді честь, де наш гонор, Василю Леонтійовичу?… На мою гадку, нам треба Мотрю додому забрати.
Кочубея ніби шпильками кольнуло, — сів.
— Що це ти, жінко! Ти не бачила Мотрі. Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш?
— Криті сани, можна настелити подушок, обтулити, навіть незчується, як з Бахмача в Батурин переїде. Моя в тім голова, я мати, я це на себе і на свою совість беру.
— А я згоди своєї не дам. Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би. Викидав би собі, що рідну дитину забив… Не хочу… Та й подумай тільки, чи гетьман дозволить. Він без ума від неї. Мабуть, влюбився в Мотрю.
— Боженьку мій! — вже не говорила, а прямо співала Любов Федорівна. — Боженьку мій, які ви легковірні, Василю Леонтійовичу. Вас, як дитину, легко піддурити можна; не нинішних часів ви чоловік. Нинішні люди, як вовки, а ви, простіть за слово, як баран. Розідруть вовки барана, ой розідруть!
— А, но, панахиду по живому справляй! Не такий-то я вже і легковірний, як комусь може здаватися. І в мене зуби є.
— Але які? М'ягкі, як віск, а тепер треба твердих, як сталь. Послухай, ваша милість, що я вам скажу… Послухай, Василю.
Кочубеїха поправила на голові парчевий кораблик, погладила рукою складки контуша, так суто золотом перетканого, що й зігнути його було важко, обтерла рукою товсті губи і, тримаючи чоловікову руку у своїх м'ягких долонях, шепотом клала йому до уха:
— Гадаю собі, Василю Леонтійовичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам з Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках.
— Бога бійтеся, Любове Федорівно, ви вже іншої матерії не вмієте почати. Все те саме торочите, аж остогидло. Казав я вам, що в пірванню Мотрі гетьман рук своїх не мачав.
— Я там не була, не знаю, а вірити не потребую. Але знаю, що Мотря не в монастирі, а в Бахмачі, в гетьманському дворі. І того досить, щоб відплатити йому за нашу кривду.
— За яку?
— Боже ти мій, він ще питає! В тінь тебе відсунув, — він, гетьман, рейментар твій, а ти хто такий? У його Андрій на груди, а в тебе гузик, та ще доньку до себе забрав, на амори йому зібралося, а нас осмішив, осоромив. І ти ще питаєшся, яку він нам кривду зробив?
Кочубей глянув на жінку з-під лоба, позіхнув і повалився горілиць на подушки:
— Остогидло! — сказав, махаючи рукою. — Як восени дощ зі стріхи або як літом наскучливі мухи, так ви мені все те саме й те саме кладете до уха. Така мудра жінка, а іншого «концепту» в своїй голові не має. Аж дивно.
— А ви ж як хотіли, Василю Леонтійовичу? Чим горнець накипів, тим і віддає. Моє серце накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати хочу, такий ви жалісний і такий покривджений, прямо принижений його ясновельможностю. Як вірна ваша дружина, стерпіти того не можу.
— Не гніви Господа Бога, жінко. Пам'ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб Мотря подужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебен за неї служили, за її видужання.
— Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій, — робім. Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити.
Любов Федорівна вп'ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і тільки головою хитав.
— Ні, ні, ні, і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря жива, ще краще буде, як подужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської «протекції» треба. Він один може тому ділу голову скрутити, — хитрець. От що!
Любов Федорівна правою рукою прислонила уста, — позіхала. Лівою очіпок поправила, потім обома пригладила контуш.
— Пора мені, — сказала і — вийшла.
«От тобі раз завзята душа, — говорив до себе Кочубей. — Донька вмирає, а мамі помста жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку гетьман, а з другого вона; я ніби між молотом і ковалом. Важкий молот, але й ковало не легке. Нелегко Василеві Кочубеєві, ох нелегко!»