Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.
— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?
Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.
— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.
Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.
— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!
— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому.
Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.
— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.
— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.
Петранівський до Чуйкевича підбіг.
— А це ж як?
— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.
— А інші?
— Інших поведемо з собою.
— Під суд.
— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.
— Дивно.
— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.
— На війну, гадаєте?
— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.
— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.
— Але що скаже пан гетьман?
— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.
— Так тоді хіба будемо вертати?
— Будь ласка, ведіть!
Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав «гультайству» йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.
Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.
МІЖ КНИЖКАМИ
Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський «ляйбмедікус», як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. «На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників»,
Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.
Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.
«Манна хлвба животнаго», «Акось, или врачеваніе», «Извъстіе истинное», «Показаніе истиныї», — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.
Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.
— Які ще маєш?
Хлопець дальше читав: «Инокь Евфимій: Остень», «Братья Лихуды», «Мечець духовими», «Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія».
Мотрі і тії не підходили під смак.
— Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене.
— Як панночка зводили казати?
— Хлібопоклонная єресь.
— А що воно таке?
— Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: «Прійміте, ядіте… пійте от нея всі!», чи як призиває Духа Святого словами: «І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим».
Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.
— А що слова: «І сотвори убо хліб сей» — проізносяться в літургії пізніше від слів «Прийміте, ядіте», так, значиться, при «прийміте, ядіте» хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при «приміте, ядіте» хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає «хлібопоклонною», бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах «І сотвору убо хліб сей». Розумієш?