Хлопець покліпав очима й заперечив головою:
— Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію.
— Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?
— Не можу. В голову ніяк не лізе. Мотря усміхнулася:
— Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?
— Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав.
Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.
— Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!
— Я лиш ради панночки.
— Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати.
— Арифметика, сиръчь наука числительная, — просилябізував хлопець… — Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна.
— Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?
— Правда.
— Шукаймо дальше.
— «Въдомости о военных и иныхь дьлах», — прочитав паж, і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво!
— Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим.
— Так… — Хлопець долонею уста приткнув, — позіхав.
— Як бачу, тобі спати хочеться.
— Мені?
— Та же не — мені, бо я виспалася за всі часи.
— Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть.
— А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий… Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш.
Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення:
— «Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милости, же приспільсьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов розних й всиланнєм монаршого предорогоє шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм прийняти і на приготованном дворі посельськом поставлені єстесьмо, а одинадцятого дня Августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества…»
Прочитавши останнє довге речення, хлопець підніс очі від книжки і глянув на свою паню: «Читати?»
— Читай, це інтересне!
— «…Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получилисьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царскоє пресвітлеє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нас рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо Запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своєй премилосердной монаршей милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і пиття і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованнєм, ку домам отпустити ізволяють…»
— Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати?
— Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай!
— Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, — відповів, зітхаючи, хлопець.
— Так читай тоді як умієш.
— «…Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об'явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил захован в належитом ісправленіє». — Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер.
— Втомився?
— Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали.