— Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку.
Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки.
Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.
Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.
— «Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу.
З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689». Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися «ониї великі государі і великая государиня», де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають.
— Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де?
— Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть.
— Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму.
— Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне.
— А тут тобі їх не дають?
— Не смію просити, — відповів з жалем.
— Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, — не чув?
Павлусь потилицю рукою почухав:
— Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.
— Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.
— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.
— Чуйкевич?
— Еге ж!
— Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.
— Карали?
— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.
— Поздорови пана Чуйкевича від мене.
— Вони і панночку казали здоровити.
— Та-ак?
— Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.
— О-го!
— Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.
— Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.
— Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сидьно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха.
— Хтось їде.
— Чи мало хто їде, — відповіла Мотря. Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.
— Скочу на рундук.
— Цікавий ти, Павлусю. Побіг.
Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.
Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.
— Гетьман! — і руками об поли вдарив.
— Що ти кажеш?
— Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив.
— Як же це? Без сурм, без дзвонів?
— Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.
Мотря книжку під подушку сховала.
КОЛИСЬ І НИНІ
Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти.
Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті.
Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.