Кочубей руками вхопився за голову.
— Що ти кажеш, Іване Степановичу? — питався, не довіряючи собі.
— Те, що чуєш, — відповів гетьман, — Але ти не бентежся. Дякувати Богу, небезпеки нема. У мене кріпка сторожа. Кочубей не міг заспокоїтися.
— Боже мій, Боже! — повторяв, ходячи по кімнаті. Гетьман ще раз захитався, чи розкрити перед ним цілу тую погану справу, чи замовчати. І ще раз рішився, що колись сказати треба і що нині краще, ніж коли.
— Та на тім, бачиш, не кінець. Заспокійся і послухай решти. Не говорю, щоб сердити тебе, а тому, що мусиш усю правду почути. Тих гільтаїв наслала на мій двір Любов Федорівна.
Кочубей вліпив у гетьмана очі, великі, блудні, безмовні, закліпав повіками, замахав руками і, як довгий, повалився на землю.
Гетьман розпинав на нім жупан, сорочку, розв'язав пояс і чутив водою.
— Андрію! — гукнув крізь двері, разом з Войнаровським поклали безпритомного Кочубея на ліжко.
Гетьман лишився при нім, Войнаровський побіг по медика.
— Тільки вважай, щоб не стривожити Мотрі. Її того знати не треба.
Медик довго порався, заки Кочубея до пам'яти привів.
— Gott set Dank [51], — говорив, згинаючися перед гетьманом. — Тяжкий припадок, дуже тяжкий припадок. Серце і удар на мозок. Старий чоловік і не сильної конституції, добре, що на тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостію паном Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоровля.
Але гетьман не спішився слухати свого ляйбмедікуса. Не відступав від ліжка хорого, поки цей не заспокоївся і не вснув.
Тоді пішов.
Я, КОЧУБЕЇХА
— Зв'язала мене доля з Кочубеями, — говорив до себе гетьман. — Де яке лихо, там і Кочубей. От і тепер. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря. Самі тайни. Га, що ж? Наварив каші, тепер їдж! Але що робити з Любов'ю Федорівною? Нема що, треба повідомити її, скажу, що Василь Леонтійович занедужав, і заспокою, шо небезпеки нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки треба буде. Щоб тільки не скортіло їй відвідати хорого мужа. До доньки не приїхала, бо гнівається з нею, а до чоловіка, може, приїде. Що тоді робити? Як цей приїзд пояснити Мотрі?… От біда мені з Кочубеями!
Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його десь у далека Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка, Василя Леонтійовича Кочубея, «гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвътного величества Запорожскимъ». Чого-то не гадає собі чоловік!
Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтійовича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоровлю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам'ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і — нараз уже й вернути не може. Або схвилювався надміру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з'їв щось чи випив недоброго.
Отся друга гадка більше їй припала до вподоби. А вже ж Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтійович занедужав. Щоби від того вмер, — не гадала, бо Мазепа не такий дурний, щоб душегубство в своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоровлю він може.
Любов Федорівна не вірила тому, а все-таки вмовляла в себе, що воно так, бо з того вимислу могла бути для неї неабияка вигода. Сказати тільки; доньку пірвав, а батькові трутки підсипав, чи треба більшого злочинця?
У підходячий мент може воно дорешти принизити нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й серед народу.
Старшинські круги! І Любов Федорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи. Для кращої пригадки добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Пам'ять може милити, а що написане пером, того не витягнеш волом. Любов Федорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його царського величества. Яка висока драбина!
«Мосцъ пане полковнику комонный, велцъ мосцивий мой пане! Листь в. м. мосцивого моего пана зъ ласкавимъ одоззомъ, и гостинець два пасы ременю донесены мнъ суть: за що покорнъ дякую в. м. моєму мосцивому пану. Відомостей жадныхъ до ознайменья годныхъ на сей часть не згодилося. Кончу теды сеє моє писанье, отдаючи мой найнижшій в. м. поклонь, й затымъ зостаю вашой мосци моего мосцивого пана зычлывым слугою В. Кочубей. Зъ Батурина, генваря 27, року 1679».