Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала.
— Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна.
— З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича.
— Що ж він, здоровий?
— Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив.
— Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре?
— Як для кого.
Марія Федорівна підняла очі до ікони.
Любов Федорівна глянула на неї спідлоба.
— Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш.
— Не за ними, а за правдою.
— Себто, по моїм боці брехня.
— Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу.
— Хто тобі говорить, що на ласці?
— Сама це бачу.
Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір.
Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.
Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.
Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.
То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.
Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко.
— Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям.
— Авжеж. Треба ділитися з ближнім.
— Але ближні не діляться з нами.
— Не мають чим.
— Є такі, що мають.
— Хто?
— Хоч би перший гетьман.
Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.
— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.
Любов Федорівна всміхнулася.
— Але почесті для себе тримає.
— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.
— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.
— А який же в нас може бути вищий «гонор», як генеральний обозний або генеральний суддя?
— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.
— Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле.
— В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: «Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!»
Кочубей розсміявся вголос.
— Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх.
— Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись.
Це було одно з болючих місць Кочубея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього.
— Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс.
— Що? А те, що гетьман доньку у тебе пірвав, і ти навіть не домагаєшся її від нього.
— Я тобі вже раз казав, що він у тому не причасний. Мотря сама приїхала до нього і занедужала.
— Побачимо, чи віддасть, як видужає.
— Побачимо. — відповів коротко Кочубей. Почував у душі гореч, ніби туди Любов Федорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські.
Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про це і не подумав.
І він знов захитався у своїм рішенню щире помиритися з гетьманом. Любов Федорівна догадалася, що перша атака зробила вилім. Атакувала дальше. Спокійно й лагідно, ніби навіть солодко, щоб не зражувати його до себе.
— Дуже ти був хорий, Василю? — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба.