Як тяжко вгадати свою долю, свою будучину близьку!..
Мотря потонула в гадках.
Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до ярко освіченої кімнати, в котрій накрито святовечірній стіл на чотири особи.
Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних свічниках, на покуттю сніп, під столом дідух, — Мотрі очі сльозами заходять.
Гетьман уже тут.
Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра.
— Ніхто не знає, чого другий бажає, — говорить, підходячи до Мотрі. — В кожному серці є своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кождий чоловік рад хоч один якийсь куток у свому серці виключно для себе заховати. Бажаю вам, Мотре Василівна, зберегти вашу святую святих, щоб лиха доля і недобрі люди не зневажили її. Бажаю вам щастя, дорога Мотре Василівна.
— Щиро дякую милості вашій, — відповіла. — Не маю слів, щоб висловити гадки, — простіть!
З тіткою розцілувалася, Войнаровському руку подала.
— А все ж таки Великдень кращий, — почав гетьман, сідаючи між Мотрею і тіткою Лідією, а Войнаровському вказуючи місце проти себе.
— Чому ж то, дядьку, Великдень кращий від Різдва? — питався Войнаровський.
— А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні.
— Голодній кумі хліб на умі, — сказала, всміхаючись, тітка Лідія. — Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима.
— Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я, винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, нім булаву до рук пойняв. Між своїми, та ще на святий вечір, можу це сміливо сказати, не хвалячись.
— А мені, — зітхав Войнаровський, — іноді так, ніби хтось три хрестики додав.
— Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку.
І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Другий давно руки опустив би, дійся Божа воле, — а він Бога взивав, але й рук прикладав.
— Не так рук, дядьку, як розуму, яким вас Господь не обідив.
— І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум — все одно, що не засвічена лампа. Погадай, скільки лиш листів довелось мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця не тільки для ума, але й для руки, а головна річ, витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер, ворогові свому того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки — якось воно буде… — Гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіми, кінчив:
— Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос: братолюбіє і згода.
Всі припіднялися і пригубилися до чарок.
— Так не можна, — сказав гетьман до Мотрі. — Треба випити до дна, бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, — правда, Мотре?
— Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася.
— Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розгріває і кріпить, а до голови не йде. Не раз молоде вино, не вишуміле ще, скорше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові.
Подавали щуку по-гетьманськи.
— Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати.
— Чому, милосте ваша?
— А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно.
Рибу їли мовчки.
— Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці.
Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.
— Солодким устам солодкого вина, — приговорював до Мотрі.
— Добре слово від вина солодше, — відповіла йому.
— Солодке слово із солодких вуст, — отеє мій густ. Мотря спаленіла.
— Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, — зауважила тітка Лідія.
— Я навіть не беруся.
— То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові.
Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.
— От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?
— Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати.
— А саме?
— Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода.
— І додумався до чого?