Мотря

Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.

Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:

— Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі.

Криця не лошиця, кремень не кобила,
Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.

Кобила паде і він з нею:

Пху, побила б тебе лихая година,
Пре-пре-прекаторжного батька скотина!
Щоб тобі ні стригло, ні брило,
Щоб тебе на світі не було,
Один в роті зуб держався,
Да й той тепер у снігу зістався.

Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою:

— До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає.

Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.

Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.

Жінка, (питається його):

Чом, цигане, не ореш?

А він:

Бо не маю плужка,
Тільки в мене пояс є,
За поясом пужка.
Чом, циганко, не прядеш?
Бо не вмію прясти;

Циганка:

Із-за гаю виглядаю,
Щоб сорочку вкрасти.

Циган:

Ходім, стара,
До шатра,
Фун-фун-фунфора,
Проживем без хати.

Танцюючи виходять. Входить шляхтич:

Шляхтич:

А цо, панове?
Я із дзяда, із прадзяда
Уродзони єстем шляхціц.
Билем ве Львове,
Билем в Кракове,
Билем в Кійове,
А тераз єстем
У ясновельможного пана
Гетмана,
Ктурему до нуг падам,
Жиче здровя і на многая літа!

Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):

А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!

Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:

Шляхтич:

Цо ти, едукована кобіто, мувіш?
Як Бога кохам,
Я сам тшидзесцє козакуф забіє.

А між тим за сценою чути спів «Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні…»

Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.

Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!

Коли траплялось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє угадати.
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжить на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає,
Милостивим добродієм ляхва називає.
А ти як хоч назови, на все позволяю,
Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.

— Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.

— Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.

— По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.

— Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.

— Що саме?

— А ось те сумовите «колись». Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу.

Правда, як кінь в степній волі,
То так козак не без долі,
Куди хоче, туди скаче,
За козаком ніхто не заплаче.

— Твоя правда, Андрію, «куди хоче, туди скаче» — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.

Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.

Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати.

Гетьман сміється:

— Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти.

А дяк ще й дякує:

Ми вашу обречену жертву,
Хотя живу, хотя мертву,
Co благодарностю приємлем.