Войнаровський пригадав собі цей момент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію, як вона рукою тримається за серце, і — мурашки побігли йому по спині.
Мимохіть насторив уші. Почувся далекий, глухий тупіт.
Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосне сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде.
Але хто? Сани великі, і місця в них багато.
— Їдуть? — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.
— Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть.
— Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…
Войнаровський підняв мрійливі очі, питаючися: «Яка?»
— Державна конечність, — відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості.
БІЛИЙ РАНОК
Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на святий вечір заснула.
Святочна вечеря, колядки, пожар звізди, вертеп — усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ.
Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі. Довга й томляча мандрівка. Аж і знайшла. «Оце твоя зоря», — сказав гетьман до неї.
Втішилася, простягнула руку, і в цей мент зоря в безвість покотилася… Темно… І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи гетьманової зорі.
— Ось вона! — показує святий Петро.
Побожно наближаються, вже недалеко, вже тільки кроків, може, десять, як нараз сяйво осліпило їх очі. Зоря полум'ям спалахнула, півнеба загравою озарила — і згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути. Поміж хмарами зависли… Яке томляче тривання!
Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними. Сідаймо! Гетьман не хоче. Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, — женуть… Місяці, сонця, зорі, — все таке велике, жахливе, чуже — позасвітне…
— Тпру! — і сани спинилися перед монастирською оградою…
Мотря тривожно підняла повіки. Перехрестилася… Нічого подібного…
Вона в Бахмачі.
Біла світлиця, пушисті на полі килими, щоб м'ягко було ступати, в печі огонь, омела звисає зі стелі. Різдво.
Мотря хоче вставати, тітка Лідія не дає.
— Полеж собі, нема чого спішитися. Старшин наїхало повний двір, може, й раду радити стануть. А хоч і ні, так посидять до ночі. Гетьман любить погостити старшин.
Мотря питається, що на старшинській раді радять, тітка Лідія не вміє відповісти, бо рада відбувається при зачинених дверях. Жінкам не встрявати туди, у жінок жіноче діло.
Мотря лежить до обіду, потім встає, вбирається і скучає. Вона нині, на саме Різдво, обмежена до своїх покоїв, ніби пташка до дротів золоченої клітки.
Ген з полудня побачила свої залубні. Певно, батько приїхав, зайде до неї, намовлятиме, щоб вертала.
Від чури довідалася, що то не батько, а мати приїхала. Серце затріпоталося тривожно.
Стрінутися з мамою тут, у гетьманськім дворі!
Мотря неспокійно дожидала зустрічі. Читала гетьманські листи й дивувалася, що не розбирає змісту. Нараз дзвінки. Глянула в вікно. Їх коні виїхали з подвір'я. Що це таке?
І знов від чури довідалася, що її милість Любов Федорівна зболили від'їхати в Батурин.
Погане прочуття томило її цілу довгу ніч. Щоб ранок скорше, щоб гетьмана зустріти, розпитає його.
Ранок прийшов, зимовий, ясний, білий. Уночі впав сніг. Обновився Бахмач.
Мотря ще дитиною любила будитися в такий ранок. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ всміхається до тебе. Якась ти неначе чистіша собою і невинніша, ніякого гріху на совісті не чуєш. Все, що було сірого та брудного, білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття.
За сніданням гетьмана стрінула.
— Як ваше здоровля, як спали, що доброго снилося вам?
Звичайна товаристська розмова.
— Святого Степана нині, — пригадує Мотря.
— Покійного мого батька іменини, — відповідає, зітхаючи, гетьман.
Мотря чує, що це зітхання добуте не спомином про батька, а чим другим. Спитала би чим, та при людях не хоче. Підожде.
Де ж дівся святовечірній веселий настрій, що тут сталося вчора?
Недаром Любов Федорівна перейшла через хату. Вона за собою, ніби тінь лишає.