— Хто раю не бачив, той і не тужить за ним.
— Я побачила свій рай і думкою буду раювати.
— Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашішом, впиваєшся словами.
— Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку, поки не впаде в яму, як багато других наших жінок, так забудь про мене. Не гідна я була стати подругою твоєю.
— Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горя, мов нищий каліцтво нести на майдани життя і милосердя благати. Але в душі твоїй залишиться гореч мутна, котрої ані випити, ані вилити не можна. Ось це мене й болить. Чому я ту гореч влив в чашу твого життя? Уста твої гідні божеського нектару, твої найпишніші уста.
— Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я. жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти… Я горечі не чую.
— А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрій, а діла. Замало гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелось мені перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені, старому, шукати стежки до своєї могили.
Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх затиралися, не знати було, котре жінки, а котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким, погасав. Гетьман дивився в погасаючі блиски. Так і життя його горіло ясно і променіло теплом. Недавно та життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне.
Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.
— Іване Степановичу! — казала. — Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гореч не оставалася насподі. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло!
Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.
— Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно, хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини.
Гетьман пильно вдивлявся в її очі.
— Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!
Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан.
— Бідна, бідна Мотря!
В печі ще раз спалахнув вогонь і погас.
КАРЛИК — ЧОЛОВІК
Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами.
Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер.
У в'їздовій алеї лежали від дерева до дерева білі пороги. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають.
Двір спить. Тільки варти перекликаються кругом.
Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами.
На ранок буде багато поломаних гілляк…
З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Ніби пустилися йти, так вітер не пускає…
Гетьман за столом над паперами сидить. Ще раз перебігає їх очима, порівнює, ніби плюси й мінуси рахунків докупи зводить. Плюси по Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай!
А йому все-таки зважитися тяжко.
Не через що, а через своїх людей. Не довіряє їм. Життя не довіряти навчило. Лиш хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Невблаганним треба бути до себе і для других, щоб до цілі дойти. Так розум велить, хоч серце другого бажає.
Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба.