Та коли побачив зблизька, покинув тую гадку. Обличчя дивно гарної краси було опозорене і ошпечене так, що гетьман мимохідь відвернувся. Ніздря були вирвані і ще не загоєні, з правого вуха спливала гидка посока.
Парубок глянув на гетьмана таким поглядом, що він мимохіть спитався:
— Як звешся?
— Павленко Максим, — відповів нещасливий.
— Звідки?
Цей назвав одне із сіл прилуцької сотні.
— Як же це? Ти, значиться, наш, а не русский, хто тебе так покарав?
— Оцей-о! — відповів парубок, вказуючи на московського старшину, що стояв оподалік на горбку і наглядав над роботами на своїй секції. — Мене насильно взяли, я втікав, зловили і ось що зробили зі мною, — пояснював парубок словами, котрі, як мурашки, лізли гетьманові по спині.
Казав покликати москаля.
Цей ішов не поспішаючи.
— Скорше! — гукнув нетерпеливо гетьман. Старшина прискорив трохи кроку, та не дуже.
— Ви його покарали? — питав гетьман.
— Покарав? Кого? Цього тут?… Може, й я, не знаю, чимало тут таких!
— Що значить «може»? І що значить «чимало»? Жадаю певної відповіді від вас.
Старшина мовчав. Гетьман, видимо, бентежився.
— Відповідайте, — гукнув.
— Хай буде, що я.
— Так тоді хіба ж невідомо вам, що суд над моїми людьми належить до мене?
— Ми всі належимо до його величества, — відповів самовпевнено, гадаючи, що такою відповіддю спинить дальші питання.
— Ви мене не будете вчити! — гримнув на нього гетьман голосом, котрий вказував, що він виходить зі звичайної собі рівноваги. — Ви мене не будете вчити, до кого ми належимо. Але я вас провчу, що поки що Київ під владою моєю і над фортецею я, а не хто другий має провід. Розумієте — я, гетьман Іван Степанович Мазепа!
Москаль хвилину дивився тупим поглядом, ніби шукав і на ті слова якоїсь відповіді, нараз повернувся і, навіть не віддавши честі, хотів іти на своє місце.
— Стій! — гукнув гетьман так, що всі вози, які переїздили, і всі люди, що переходили туди, спинилися нараз і стали, мов зачаровані.
Москаль став, злобно дивився на гетьмана і мовчав. Був опозорений перед людьми, не знав, чого від нього хочуть, привик до того, що чим більше жорстокість, тим більша нагорода за вірну службу.
Гетьман післав по дежурну команду.
— Забрати цього чоловіка і відвести в команду. Він знущається над моїми людьми і не вміє шанувати влади. Коли не знає, що таке гетьман, так мусить знати, що — орден св. Андрея. Геть мені з ним!
Жертву гетьманського гніву відвели, і поміж народом пішла чутка про те, що гетьман обстоює своїх людей, боронить їх від кривди. Ця чутка, ніби вітер у жару, повіяла на знесилених людей. «Гетьман не дасть нам пропасти, дай йому Боже здоровля!» — шептали не одні уста.
Гетьман ішов, розглядаючись направо і наліво, ніби шукав нових злочинців, ніби він по те тут нині і прийшов, щоби робити лад. Нараз біля його, під колеса одного з возів, що везли тяжке каміння, звалився чоловік.
— Ану там! Вставай! Ще не шабаші — роздались вигуки доглядачів.
Гетьман спинив віз. Добули чоловіка старшого віком і такого марного, що дивно було, як тії кості тримаються купи. Ноги мав скривавлені, пообв'язувані ганчірками, на яких купами сиділи докучливі мухи. Вони лізли також до замкнених очей, а він і не відганявся від них, бо не міг уже рушити рукою. З рота йшла піна, в грудях грало, скрипіло, булькотіло.
Гетьман казав принести води, обмити нещасливому Бог зна коли мите лице і дати йому напитися.
Цей не хотів, ніби не чув.
— Дайте мені сконати! — просив, відвертаючи своє бліде, синіюче обличчя. Насилу підважили зуби і залляли його водою. Створив широко повіки, глянув на гетьмана, здригнувся і промовив одно слово:- Кат!
Хтось кинувся на нього і хотів бити.
— Як ти смів? — почав.
Але гетьман спинив його рукою:
— Лиши! Він уже на Божій дорозі… Скорше від нас стане на Господньому суді, щоб жалуватися на нас.
— Не жалуватися, а проклинати, людоїди!
Гетьман сів біля нього і своєю білою рукою відганяв мухи з-над його очей.
— Всі ми станемо на судищі Господнім, і всім нам кара буде або нагорода. І щолиш тоді видні будуть усі наші мислі й помишленія і всі гріхи наші, вольнії же і невольнії, — говорив голосом тихим, котрий вливався в душу конаючого, як останні ліки. — І щолиш тоді побачимо себе такими, як ми є, і здивуємося дивом великим, що ми себе не знали. І здивуєшся тоді також і ти, мій нещасний брате, що не знав гетьмана свого і проклинав його за те, в чому він не повинний… Не одно він робить, бо мусить, бо всі ми люди не власної волі, але все робить він лиш тому щоб краще було тим, що прийдуть по нас, дітям і внукам нашим.