Але як збудився рано, і побачив ясне сонце у вікнах, та почув веселе іржання коней і жваву розмову своїх людей, як погадав собі, що нині лист гетьмана віддасть і, може, може, й Мотрю побачить, то й про дідову ворожбу забув. «Нехай іде з димом та з чадом на болота, на очерета, на сухий ліс, звідки його лихий приніс!»
Поснідавши та розплатившись з шинкаркою і розпрощавшись з нею і з її гарними доньками, сів на коня.
Випровадили його аж на вулицю і показали коротшу дорогу.
— Їдьте з Богом у добрий час та з поворотом не минайте нас. Зробіть нам ласку.
— Спасибі. Оставайтеся здорові!
— До другого разу, до другого разу, — гукали козаки. На скруті Чуйкевич озирнувся. Бачив, як під повисом коршми стояли гарні шинкарівні та сумно дивилися на Полтавський шлях.
Козаки затягнули пісню. Передні починали:
Люди вибігали з хат на ворота. Дивилися на їх однакові свитки й шапки, на коней тої самої породи, того ж росту й масті й на таку саму збрую і казали:
— То не нашого полку козаки, це, мабуть, гетьманські. Гарні які!
Дівчата очі видивлювали за ними. Коні, ніби розуміючи ті похвали, голови задирали вгору, то знов сіпали поводами й ніби кланялися. А пісня гомоніла дальше:
Починали передні ряди, а тоді всі разом кінчали:
«Щоб була розмова тихая між нами», — доповідали поля.
— Хлопці, чвалом! — крикнув Чуйкевич, даючи знак шаблею, як до атаки.
Широким шляхом покотилася курява, як довгий велетенський змій.
— Спішно їм, — казали дядьки, накидаючи снопи на віз.
— Гетьманський хліб ситний, боки розпирає.
— Молоді, та й гарцюють.
— А може, на війну?
— Не викликуйте вовка з лісу… Курява гуляла по виднокрузі.
У НОВОМУ ДВОРІ
Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці стояв серед спорого шмата землі між річками Грумою і Стехою.
Гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки — чого ж ще більше можеш ти забажати собі, душе українського пана? Як далеко оком кинеш, усе його — і земля, і люди, і навіть то небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить.
Пан генеральний суддя любив будувати. П'ять церков поставив, не такі, як Мазепині, але все-таки гарні. А дворів кільки в нього, кільки млинів, винокурень, коршем, — великий багатир був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав.
Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир, дуже великий.
А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала мужа і всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч би весь світ загорнути для себе.
Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: «Як верну, то доповім решту».
Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина двора від головного в'їзду під нависом. Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам'яних сходах, широких і вигідних.
На горищу, теж від головного в'їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть, геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину, може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде.
Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна із своєї краси на цілу Україну.
З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей.
Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а саме — гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім — Бог в дім, та ще коли гість любий. Гостити було чим. Ніхто такого гостя не питав, пощо він приїхав і коли від'їде, сидів доки схотів.