Книга II. СТОЛИЦЯ ОСЕНІ - ЗИМА
ПРИВАТНА ГАЛЕРЕЯ
1. Натюрморти
У центрi - зелений телефон зi знятою слухавкою. Слухавка, згорбившись, лежить долiлиць на списаному дрiбним, нерозбiрливим почерком аркушi паперу, нагадуючи вбиту горем людину, котра, заховавши обличчя i затуливши голову руками, плаче не так вiд самого горя, як вiд жалю до себе. Поряд на такому ж помережаному лiтерами аркушi стоїть гранчаста склянка, на три чвертi заповнена прозорою рiдиною i накрита окрайцем хлiба. По другий бiк телефону лежать, схрестивши дужки, наче забита тваринка - лапки, чорнi окуляри слiпця i мiдний грiш, що вийшов з ужитку. Перед телефоном, наче приручений горизонт, який дозволяє топтатися по собi i переступати через себе, але не тим, хто його приручив, а лише тим, котрi його не помiчають, випросталася вузька дерев’яна лiнiйка, обидва її кiнцi губляться за межами зображеної картини. З допомогою цiєї лiнiйки можна не тiльки дiзнатися про вiдстань мiж об’єктом А i об’єктом Б, але й вимiряти бiль, кохання та iншi роздiленi i нероздiленi почуття цих об’єктiв. Окрiм цього, свiтло ще не вiддiлене вiд темряви, а телефон мовчить, посилаючись на мудрiсть древнiх.
У вазi з кольорового скла (у мiшанинi кольорiв найчастiше повторюється бiломатовий та жовтий, але видiляється з усiх лише червоний), наче три юнi грацiї, чарують витонченiстю i аристократизмом вроди ледве розквiтлi троянди. Руки просяться до стебел, колючки яких м’якнуть пiд долонями i закохано лащаться. Ледь розкритi, як уста для поцiлунку, бутони зберiгають цноту, нiжнi рожевi пелюстки нагадують свiжiсть лiтнього ранку i чистоту роси. Вони щось шепочуть про кохання, видихають в обличчя тонкий, ледве вловимий, а тому бентежний, як нездiйсненна мрiя, прекрасний аромат. Яка краса!… Яка дивовижна досконалiсть!… Поряд з вазою лежить на боцi нiким не помiчена бджола. Проте якщо бодай на мить спинитися на нiй поглядом, а потiм перевести очi на квiтки - враз наступить прозрiння. Тодi бачимо, що стебла виготовленi з капрону, а пелюстки - з тканини. Над почуттями панує пiдозра до всього на свiтi. На всi питання вiдповiдає мертва бджола.
Жовтi штори, наче волосся з обличчя, вiдгорнутi з вiкна, обрамлюючи його двома солом’яними снопами. Обидвi половини рам вiдчиненi навстiж. Погляд впирається у кам’яний мур в’язницi, мур заступає собою небо, утворюючи в кiмнатi вiчнi сутiнки. Однак звiдкiлясь згори i трохи злiва пробивається i падає на долiвку, покриваючи її позолотою, вузька смуга сонячного свiтла. Обiч вiкна висить дзеркало, у якому вiдображається протилежна стiна з так само вiдчиненим вiкном, за яким той самий мур, та ж сама золота смуга свiтла i навiть дзеркало поряд з вiкном… Питаємо себе: чи це можливо? Поволi починаємо здогадуватися, що у дзеркалi бачимо вiдображення вiдображення дзеркала, котре висить на протилежнiй стiнi. I вже коли ми, потiшенi власною кмiтливiстю, остаточно переконуємося у своїй правотi - помiчаємо, що на пiдвiконнi лежить сiрникова коробка, а на вiдображеному її немає. Виникає гнiтюче бажання озирнутися.
Маринований оселедець з вiдкритим ротом i випуклим тьмяним оком приречено слухає, як час вицокує язиком у черевi електронно-механiчного годинника. Хвiст оселедця мiцно затиснутий пружиною у пастцi для мишей. Усiм своїм виглядом оселедець iмiтує почуття болю, однак його зовнiшнiсть i загальна ситуацiя лише справляють враження непорозумiння. Пастка ж, сказавши своє слово, подальшою пасивнiстю засвiдчує непричетнiсть до театрально-драматичних подiй. На всi докори оселедця i тих, хто йому спiвчуває, у неї приготована резонна вiдповiдь: «Не треба було мене чiпати». Годинник, переконаний у своїй досконалостi, на прикладi трьох стрiлок демонструє вiдноснiсть швидкостi руху часу. Та що оселедець може тямити в римських цифрах, з допомогою яких час виражає свою точнiсть, ретельно дбаючи, аби усi пов’язанi з ним умовностi сприймалися як його внутрiшня сутнiсть. А втiм, оселедець уже починає здогадуватися, що час нiчого не мiняє, а лише дещо мiняється в часi. Однак якби вiн знав усе, то не втрапив би до пастки. Зрештою, знання не рятує. Можна знати все, та неможливо не втрапити до пастки. ПО ТОМУ, ЯК ЯБЛУКО З’ЇДЕНЕ Жiноча лiва шкiряна рукавичка проклинає свою самотнiсть, позаяк лише в парi з правою почуває себе повноцiнною. Поряд з нею керамiчна фiлiжанка з-пiд чорної кави виглядає щасливою, бо хоча й випита i покинута, проте й досi зберiгає слiди поцiлункiв на своїх краях. Рiзнi кольори губної помади свiдчать про її легковажнiсть i доступнiсть кожному. Бiля фiлiжанки на тарiлочцi, наче скелет убiєнного кохання, лежить недогризок яблука. Нiчим бiльше спокушати i нi на що спокушатися, усi причини зосталися позаду, завжди присутнi лише наслiдки. Решту вiльного простору займає цибуля, одна з цибулин уже очищена i порiзана кружальцями, iншi покiрно чекають своєї черги, i то так покiрно - аж мимоволi виникає пiдозра, що у хвостi черги прилаштувалося ще зо два мiшки золотобокої. Кому ж кинута права рукавичка? Чи прийнято виклик? Хто перемiг? Кого? А зрештою, чи це так важливо?…