Синiй колiр її настрою домiнує над усiма iншими барвами. Ледь озирнувшись, дiвчина махає комусь невидимому рукою, зламами лiнiй i м’якою стрiмкiстю рухiв вона нагадує ластiвку. В її волоссi ночувало сонце i забуло пiсля себе поприбирати. Другою рукою дiвчина кличе дощ, що, задивившись на неї, перечепився за чиюсь парасолю i впав неподалiк. Три вiтри несуть за нею золоту хвилю розпущеного волосся, наче фату, виткану iз голосiв богомiльних квiтiв. Двома пелюстками падає додолу зомлiлий вiд кохання метлик, що прилiтав цiлувати її коси iз джунглiв Латинської Америки, а може, iз самого Турiйська. Сонях дивиться їй услiд i, аби втримати в полi зору, перебiгає з одного кiнця городу на другий. Мурашка у просвiтi мiж землею i занесеною у ходi ступнею молиться на Неї i, як блаженства, чекає тiєї митi, коли зможе поцiлувати пiдошву її маленького черевичка. Прозорi, ледве помiтнi для байдужого ока, усмiшки злiтають з уст i попарно та невеличкими зграйками кружляють довкола голови, утворюють барвистий нiмб - у кожної усмiшки свiй неповторний колiр. Двi з них пiдхопили попiд крила зомлiлого метелика. Квiти кланяються їй, а троянда подає золоту обручку корони. Назустрiч бiжить пес iз хворими очима i перебитою лапою. Чи потягнеться рука за хлiбом? Дiвчина вголос читає небо, i жодна луна не вмiє повторити за нею. Синьо…
Вельможна панi, яку не сплутаєш iз простолюдинкою, знаходить час, щоб задивитися в небо, де крайня хмаринка нагадує їй дитинство i запрошує в гостi до мами, котра вмiє звiльняти вiд втоми бути дорослою. - Доню, коли я гладжу тебе по головi, менi вчувається музика. - Може, це камертон звучить у кишенi? - Нi, це волосся вiд мого дотику. - Ця музика будить мене щоранку. - Чия вона, доню? - Не знаю, мамо. Може, ваша… Задумавшись, вельможна панi пестить солом’яну гриву гiтари, гiтара вигинається пiд долонею i пошепки розповiдає свiй вчорашнiй сон, в якому бачила себе пензлем, що освiдчувався в коханнi усiм барвам, а любив лише одну - вiдверто чорну, та не похмуру. Птахи мiряють голосом вельможної панi глибину неба, але жоден птах не може здiйнятися так високо, як сягає голос. Голосовi вельможної панi молилися язичники, а у пiзнiшi часи князi чеканили з нього найщирiшi монети, нинi її голос зцiляє i гоїть… З далекого дерева спадає листок, на якому проступають лiтери недописаного листа до старшого брата, з котрим зустрiлася в минулому столiттi. Справжнє її iм’я знає лише Мiсяць, в перекладi на мову брата воно звучить дуже приблизно i дуже точно: ТА, ЩО ПРИНОСИТЬ РАДIСТЬ.
У пiвоберта до моря в товариствi задерикуватого зайця дiвчина цвiте сукнею на високому березi. Її серце б’ється зеленим кольором, а тиша лащиться до нiг i по-котячому муркоче, через що ревнивий вухатий друг невдоволено морщить носа. Крилатий, ледь напружений вигин її шиї i нервознiсть вуханя говорять про чекання. До неї хочеться сказати: здрастуй! Мурашки питаються у неї дозволу на будiвництво пiрамiди i пригадують тi часи, коли її профiлю поклонялися древнi єгиптяни. Два бедрики сперечаються за право першостi сiсти їй на руку. На правому плечi, у виямцi бiля ключицi тримається гнiздо, з якого трiйко пташенят благально дивляться на зайця, щоб наловив зелених мух. Її лице освiтлене зсередини, з косметики на ньому лиш квiтковий пил. Це незнайомi їй ромашки приходили за три версти вiтатись. В її долонi вiд мрiї про вiтрило i невеличкої сльози вродилася i визрiла перлина - малесеньке велике Чудо, iм’я йому Початок. I заєць лапою вказав на горизонт…