Помiж двох бабусь, котрi так само популярнi в народi, як i його пiснi, сидить на низькому ослонi i з золотої лози плете щось сферичне, здається, купол до нового храму, в якому ще не запалював свiчок i не спiвав у хорi, лише молився. До нього iстина приходить пити воду i вже не раз лишалась ночувати, за що обоє осудженi i зневаженi сусiдами (для них вона розпусна дiвка, а вiн - ледащо). Сучасники у своїх мемуарах даватимуть про нього суперечливi свiдчення. Бiльшiсть (тi, що бачили його) зображатимуть чоловiка вельми компанiйського, котрий, вiдкорковуючи пляшку горiлки, смiшить товариство анекдотами та оригiнальними побрехеньками власного приготування. Меншiсть (тi, що знали його) опишуть самiтника, який стає собою лише у вузькому колi друзiв-спiльникiв, поряд з величезною купою прочитаних i вiдкинутих фiлософських та релiгiйних книг, з вiдкритою Бiблiєю в руцi… Усi його бiографи будуть лисими вiд натуги звести величину i незбагненнiсть таланту до власного розумiння. Вiн вже довiв собi, що свiт нiтрохи не складнiший вiд самотнього листочка на самотньому деревi посеред лiсу, йому вiдкрилася межа мiж примiтивним i простим, а норовиста i грiховна думка слухняна як лоза пiд пальцями. Вiн трiшечки вiдчув себе китайцем…
Бiлизна її робочого халата гармонує iз чистотою совiстi, а горизонти свiтобачення дозволяють зазирнути у день прийдешнiй, який для бiльшостi її колег i пацiєнтiв асоцiюється iз ребусом. Вона вибирає шляхи не спиняючись, навiть її провiдник - неспокiй - вiдстав, попереду неї лише цiкавiсть. У правiй руцi тримає чашу, до якої зазирає гадюка, а в лiвiй - пiсочний годинник, що вже вiдмiряв половину замкненого у ньому часу. На лiктi, наче господарська сумка, почепилася тривога i з кожним кроком важчає вiд кiлькостi i хаотичностi думок, котом пiд ноги лiзе сумнiв, збиває ритм ходи… Прагнення до цiлковитої гармонiї вiдбирає у неї шматок м’яса, втiм, вегетарiанство для неї не релiгiя, а лишень один iз засобiв, котрi дають змогу якщо не пiзнати iстину, то бодай довiдатися її iм’я. Обстежуючи пацiєнта, дослуховується до його дихання не стетоскопом, а серцем. Вона лiкує в той час, як iншi лiчать. Вона лiкує поглядом i словом. Вона рятує…
Вiн поки що рахує багатозначнi числа (хоч мiг би рахувати власнi грошi) i навзаєм гризеться з наукою. Укотре сваряться з комп’ютером, не подiливши мiж собою якогось там квадратного нуля чи то нуля в квадратi. I вiн доб’ється свого. У дуже ранньому дитинствi на питання «як ти звешся?» завжди вiдказував рiшуче: «Сам». У спадок вiд дитинства йому зостались рожевi вуха-клаповухи, довiрливi i лагiднi очi маленького косуленяти i друг, котрий тi очi пам’ятає. На правому плечi вмостилась i вилуплює совинi очi (най)вища i прикладна (казна до чого) математика. Комп’ютер востаннє пiдморгнув екраном i згас, бо, роздiливши врештi-решт нуля, не роздiляє все-таки жалю ученого, що нi в яких аспiрантурах не вивчають тих наук, яких йому i друговi щоденно викладала баба Євка. Тому, можливо, вiн не квапиться в той бiк, де вже чекають визнання i грошi. Вiн також пам’ятає очi свого друга. Бо друг - це друге його я, бо друг - це другий вiн. Бо пам’ять - не принагiдний екскурс у дитинство, а вiрнiсть вченню, що засвоїв у дитячi роки. Для скептикiв це переконливо доводиться математично.
Панна сидить у м’якому шкiряному фотелi перед розпаленим камiном i в’яже на дротах чи то рiдку вуаль, чи то густеньку сiтку для лову солов’їв та екзотичних метеликiв. На колiнах згорнувся клубком кiт i голосно, мов радiо, муркотiв про добробут i вмiння вишивати хрестиком, Домашнi капцi солiдарнi з промовцем, свiдчення цьому - їхня зовнiшня схожiсть з котом. Панна пiдсiла ближче до вогню. «Все-таки тяжка наша робота,- шепнув правий тапок лiвому.- Як не у воду, то у полум’я…» - «Мабуть, не тяжча вiд енциклопедiї,» - подумки заперечив кiт, котрий останнiм часом взявся за самоосвiту, аби не виглядати невiгласом в очах господинi i на законних пiдставах похизуватися перед старим двiрником, який, здiймаючи над головою капелюха, щоранку вiтає панну незмiнним: «Дай Бо’ здоров’я, панi професорко!» А «панi професорка» з радiстю обмiняла б своє звання та науковi роботи на спокiй i домашнiй затишок. Її покликання - створити власний дiм, а ймення їй забуте - Берегиня. Та знову кiт гладкий щось має проти…
Всi її вiршi вишитi хрестиком на полотняному рушниковi життєвої дороги. Сам процес вишивання вiршiв надто буденний i прозаїчний, однак вигляд вишитого рушника завжди святковий; можливо, тому найбiльше свято - це очiкування свята, а свято свят завжди, хоч трiшечки, але позаду, як вiршi, що вже написанi. У цього вiрша хворе серце, а цей заплаканий, а в цьому павутинка бабиного лiта лащиться до слова «iнiй». I кожному вона дала iм’я й обличчя, i дихання, i… всю себе. Чи то читач, чи то колега оцiнював її словами: «Вона не справжня поетеса, бо не навчилась заздрити». Вона ж, мов свiчка, горить, здавалося б, для себе, а свiтить багатьом. Територiя її слова рiвна трьом країнам Захiдної Європи, та попри це ще нiким не була завойована. Навiть Муза до кiнця не знає достеменної цiни її перемоги, поетеса оповiдає лише про Тарасиковi (синовi) походеньки, але нi слова про власне ходiння по муках. Її щирiсть, як цвiт соняха, викликає на обличчях друзiв соняшниковi зайчики усмiшок, випромiнювана нею енергiя перечить силi земного тяжiння; той, хто потрапив пiд її вплив, перебуває ближче до стелi, анiж до долiвки. Територiя її слова - для всiх.