Iз мрiйливою усмiшкою на лагiдному обличчi ходить буйнозеленим городом, прислухаючись до розмови бурштинових бджiл, що тiшаться з того, як солодко розцвiли огiрки. З пiднебесся жайвiр розсипає срiбнi горошини, примружившись, хлопець вiдчуває, як вони розтають у нього пiд язиком, наповнюючи горло нiким iще не чутою мелодiєю. Настроївши на голос жайвора гiтару, нагинається за якоюсь нотою iз нижньої октави, а може, щоб зiрвати бур’яна. Присiв у борознi i тихо щось наспiвує. Iз-за штахет гукнув сусiд: «Я, знай, салiтру сиплю, а ти тiлько спiваєш… Чого ж у тебе все росте пишнiш? А мо’ вiд спiвiв? Тодi спiвав би голоснiше» - «То все з любовi… Ви землю потоптали чобiтьми, а я ступаю босими ногами». Вiд хати засвiтилась мама: «Сусiда, синку, правду каже. Вiд твоїх пiсень не тiльки що городина - Карпати пiдростають».- «Тодi не буде в свiтi вищих гiр, анiж Карпати»,- пiдсумував сусiд. «Чому ж я цього не помiтив, мамо?» - «Бо й ти ростеш разом iз ними». А вiн змалiв у борознi перед Великим Богом, щоб помолитися. Бо все з любовi…I пiсня, i город, i гори… Усе вiд вiри. Спiвай, спiвай, бо мама правду каже.
Осторонь вiд усiх стоїть високий i самотнiй, як дзвiниця, на нього позирають косо, вважають, що дзвонар, якщо не божевiльний, то принаймнi п’яний, бо тiльки й знає, що човпе у дзвiн, зчиняючи тривогу. А хоч би вiдгукнулася луна. Самотнiй дзвiн розсерджено гуде: то зойкне враз i жалiбно заплаче, то вiд натуги затремтить, ось-ось розколеться, як глечик, на дрiбнi черепки. А хоч би де луна!… Лиш чути звiдусiль: заткнись! Дзвонар не спить, а ймення йому Совiсть. Так тяжко дихає, пульсує гучно серцем… тривожить. Стоїть не осторонь посеред всiх, та не такий, як всi, хоч зi всiма iде до церкви та перед Богом сам вклякає. Прийшовши раз до Бога, до нього йде тепер щодня. Не в розумi шукає вiри, але в серцi. Бо бути в двадцять лiт навiть не батьком, а отцем для пастви - тяжка безмiрно ноша. Як шашiль, точить сумнiв: а чи вона йому пiд силу? I враз - як блискавка, як лезо бритви в очi: а що коли його нема?! Це сатана не спить, пантрує, щоб не свiтився. Йому цiкаво, хто його привiв до храму. Хто потурив вiд операцiйного стола? Лишився скальпель, наче ностальгiя, а ностальгiя - наче скальпель… Та що це?! Невже луна?! Йому причувся дзвiн… Таки не сам! Й не так уже важливо, чи звернуться до нього: «Отче…»
Зв’язаний чоловiк лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими, котрi не схожi мiж собою, як вiн не схожий сам на себе. Усiх їх нiчого не об’єднує, окрiм спiльного заняття - ловлять у тiснiй кiмнатi, наче збожеволiлу курку, спокiй. Та ледве котрийсь упiймає, як сам, чи iнший вiн у якийсь спосiб (вигадуючи способи страти, їхня фантазiя неперевершена) убивають жаданного. I одразу ж кидаються урiзнобiч по всiх закамарках вишукувати того ж таки спокою. Окрiм колективної розваги, у кожного свiй клопiт. Один стоїть бiля вiкна i пальцем розмазує по шибцi почуття, наївно думаючи, що малює, водночас чекає i боїться того дня, коли кохана вiдчинить йому вiкно, i вiн полетить… донизу. Другому йому - тому, що у нього за плечима через голову дивиться у пiдзорну трубу, пiдглядаючи за голою правдою, не до вподоби розчуленiсть i самозречення його iншого. «Обидва ви збоченi»,- хрипить до них той вiн, що корчиться на долiвцi вiд поранення словом. «Хто б говорив»,- смiється над тонкошкiрим собою твердолобий, у той час як йому на головi вiн жорстокий випрямляє цвяхи… «Скiльки ж їх є!»- жахається, збившись з рахунку, зв’язаний чоловiк, що лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими. «Котрий же з них я iстинний?»- йому хочеться закричати, покликати на допомогу, але кляп у ротi перепиняє слова. «Оце i все, на що я здатний,- з прикрiстю, але спокiйно констатує. -Куди менi вiд них подiтися?! Як втекти вiд себе?»- чоловiк шарпається з усiєї сили, намагаючись звiльнитися. «Як ви усi менi набридли!»- стогне вiн i заплющує очi. I враз у його нерухомiсть i темряву приходить розумiння, що вiн вiльний, вiн, котрий лежить пiд стiною зв’язаний iз затягнутим ганчiркою ротом, вiльний вiд усього. Вiд усього на свiтi. Тiльки не вiд себе.