Ти прийшла зненацька. Хоч i застала мене вдома, але я був малим, i тобi довелося чекати, поки я виросту. Все на свiтi потребує догляду. Все, що приручене. Тобi болiв зуб. Може, тому ти прийшла з кавуном, але на цей раз обiйшлося без символiв. Щораз бiльше дичавiю, живучи в собi й собою. Згадую Антуана де Сент-Екзюперi. Але то була казка. Мене ж турбує нежить. Боже, як все просто! Це майже так само просто, як померти. Коли вже нiщо не видається. Сьогоднi я думав про iншу, але це була майже ти.
1.10.93 р.
Писав вiршi на розпал, усiх би їх вистачило для паровика, але розводити вiдкритий вогонь - дуже небезпечно, тому ховаю своє натхнення пiд камiзелькою, а в хатi так холодно, що й собаки не втримав би, попри все це мучить цiкавiсть, чи у змозi завагiтнiти Муза вiд самонавiювання, i як це вiдобразиться у вiршах, народна ж мудрiсть застерiгає: «Не лiзь, бо вдарить», лише тепер починаю розумiти, як багато спiльного мiж цнотою i електричним струмом, позаяк власний досвiд - рiч неперевершена у тому розумiннi, що переконливiше один раз вiдчути, анiж сiм раз уявити. Як осколок з останньої вiйни, пiд серцем ворушиться вiрш, цiлий день просив Тебе: звiльни мене вiд нього.
2.10.93 р.
В зеленому була не Ти, хоч також рiдна, пили вино, запаленi свiчки стримiли з бутербродiв, як здогади про те, чого не було, як спогади про те, чого не буде, пили печаль з очей Твоїх, я гладив шерсть чорнющого кота, якого вигадав, коли прийшов знадвору, той кiт посинiв, i синiло вино в бокалi, а сутiнки стiкали з уст на пiдборiддя i скапували тiнями. Я хочу плакати, вхромiть менi у вiчi свiчку, i я побачу дзеркало, вiдчинене навстiж моїм бажанням. Я гладив руку, котрiй вiддав усе, чого не потребую сам, я почувався псом, побитим псом, в якого вже стрiляли люди, а вiн i досi вiрить шматочковi хлiба у руцi, я слухав музику, яку передаю словами: вiзьми мене до своєї мами, а сама вертайся. Я вже пiду, лишайтеся, запам’ятайте день -
3.10.93 р.
Сам процес пiдстригання волосся не є трудомiстким, однак потребує чималих моральних затрат, а, що важливiше, вимагає творчого пiдходу, попередньо це може бути розмова про художника з провiнцiї, в котрому ще не вмер цирульник, i якому ти надаєш статус генiя, про кохання - нi слова, Пушкiн таки мав рацiю, втiм, тлумачення слiв - це також наука, нехай на моїй головi випростують цвяхи, бажання бути всiм - це теж хвороба (є такий прилад, що встановлює дiагноз, зчитуючи iнформацiю з ока), а зрештою життя - хвороба, не що iнше, як нудна й повiльна смерть, дароване вiд Бога право вибору не передбачає саму можливiсть, не сотвори собi кумира, створи себе, а лiпше будь собою, наразi слова просять ножицi, пiсля поради з дзеркалом: в тобi живе художник. А в менi помер дiд Мазай.
4.10.93р.
Я згодився, аби менi позазирали в душу i вийшов з дому по обiдi (не пообiдавши) до тих майстерень, де латають м’ясо, насильно ув’язнюючи душi у гамiвних сорочках тiл. Я йшов туди як у своє минуле i першим стрiчним був покiйник, його супроводжували тепло одягнутi люди, серед яких одна жiнка плакала, друга була в чорному. Iз-пiд простирадла виглядали жовтi босi ноги, ми розминулись, як це траплялось i ранiше, гудiв рентген, лiчив кiстки комп’ютер,- чого та жiнка плакала? Адже йому було не холодно. А я недавно змерз, бо пiсля того, як зруйнувалося моє гнiздо в твоїм волоссi, я став нiчим i знову став собою. Kоли ж мене покличе телефон?
5.10.93р.
Усе владналося. Прибив до серця клямку i зачинив з середини. Упало слово, обличчям розiйшлися кола. Сахнулась тiнь вiд свiтла, впала. Сльозиться око. Довкола серця - кроки. Будую мушлю до самого полудня. Опiсля нуджу свiтом. За вiкном питає в перехожих осiнь про мiй зелений телефон. А я б заскиглив на губнiй гармошцi, але не маю для гармошки губ. Не маю уст для поцiлункiв. Читаю квiтам вiршi, дарую вiршам квiти. Яка чудова iкебана! Багато думаю про тебе, ранiше думав завше. Ти - мiй лiс, мої Карпати. В оцих ось стiнах. В оцьому ось кутку. Живе метелик, на кожному крилi - твоє обличчя. Усе владналось. В кишенi свiжий носовик. В долонях срiбних очi. Хтось стукає до серця. Усе…
6.10.93р.
Нас травень звiв, йому iм’я Тетяна - суха трава, ми їм пробачим все, за себе - так, за тебе - нi, як не простив собi покусаних, мов вени, уст, як ти не зрозумiла, що пiд шкаралупкою звертання «ВИ» молилось Курячому Богу курчатко. Ти не розчула його молитви, що теж пiдтверджує мою провину, ти перейшла мене убрiд, не замочивши нiг. Це лiто, наче сон з минулого столiття, як вигадка жорстокого Шекспiра, Судом Всевишнiм я був осуджений довiчно вiрити в останнiй сенс кохання, i вже свiй строк вiдбув, лишилось заслання на острови Повiльних Рухiв. Прощаємо усiм i все, та не пробачимо собi…