Спускається з дзвiницi день
i вечорiє.
А небом втомлена iде
з малям Марiя.
Туман зливається в рiку,
i пахне м’ята,
у вишиванiм рушнику -
зелене свято.
Марiя Дiва i маля,
обоє босi.
До неба горнеться земля,
вологи просить.
I я молюся i прошу
в Марiї Дiви
хоча б двi пригорщi дощу,
прохаю дива.
Марiя Дiва i маля -
все далi й далi…
I враз побачу знак здаля,
що диво сталось.
Коли ти в глечику жила,
а я пас бедрикiв,
помiж кульбаб тодi текла
вода солодка - мед-рiка.
Зелена макiвка - твiй дiм
i мiй притулок,
над нами в небi золотiм -
крилатий вулик.
Жили ми в глечику колись,
пили з горнятка,
до нас дощi у гостi йшли
i дощенятка.
Не знали ми тодi грiха,
жалю не знали.
I я тебе тодi кохав,
i ти мене кохала.
Подарую тобi своє серце
у виглядi кулона
Не вiдмовляйся
мотивуючи тим що нинi
ця прикраса немодна
Ти не потребуєш прикрас
ти взагалi нiчого не потребуєш
тому-то й дарую
тобi рiч нiкому не потрiбну
тобi ж вона служитиме
оберегом
Наслухатиму як б’ється
моє серце в твої груди -
знадвору чи з середини?
Пiсля дощу до кiмнати
залетiв зелений метелик
i став кружляти
над золотою голiвкою дiвчини
з райдугою за плечима
Коли я нахилився
щоб її поцiлувати
то побачив що це не метелик
а два листочки
котрi побралися за руки
Сестра моя - печаль,
сестра моя - Оленка.
Заплакана свiча,
прозора i тоненька.
Заплакана свiча,
заплакана сестричка
i мiсячне зайча -
в долонях - з мокрим личком.
Лякливе зайченя -
холодний, мокрий носик -
iз зорями щодня
спить у твоїм волоссi.
Мiй подих у щоку
i подих зайченяти…
Люблю тебе таку…
мов на штиках пiднятий.
Вмирав, та не помер…
А уникав я смертi
для того, щоб тепер
з тобою мiг померти
у глечику. Дiвча
беззахисне й маленьке…
Моя сестра - печаль,
моя печаль - Оленка.
Впав хрест вечiрнього вiкна,
впав через груди на обличчя.
Я витиму на сонце, на…
Але рятунку не покличу.
Молюсь до заходу i сходу,
до Духа, Сина i Отця…
Ти прийдеш так, як бiль приходить,
i знiмеш чорний хрест з лиця.
Чорнiє дiрочка мiж брiв,
повiльно тане грудка болю…
Я вже тобою вiдхворiв,
уже вiдмучився тобою.
I не дружина, й не сестра,
i не отрута, i не лiки…
Ще тiльки вчора помирав,
а нинi видужав навiки.
До лiсу… В лiс… У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу… В лiс… Посеред ночi…
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу… В лiс… Ледь-ледь добрiв…
Тут лиця з нiмбами й рогами…
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу… В лiс… Тебе немає…
Не буде… Не було. Нема…
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.
Я побудую схрон,
аби сховатися у схронi,
i окрики ворон
лiчити буду, мов патрони.
У лiсi вирию печеру
пiд шелестом ялин.
Запарю чаю на вечерю
з трави полин.
I на лице моє роса
уранцi капатиме з стелi…
Я в цiй оселi буду сам,
я побудую цю оселю.
Пiсень спiватимуть пернатi,
зазеленiє мох…
Лише цвiркунчик буде знати,
що схрон збудований для двох.
Ти є. У мене. Тiльки ти.
В усьому свiтi бiльш нiкого.
Нас лише двоє перед Богом.
Прости менi. Прости менi. Прости!
У чорну падав я розпуку,
холодний волохатий вiдчай
все зазирав менi у вiчi.
Вiзьми, вiзьми мене за руку.
Iдуть оленi до води,
як до причастя люди.
У мене ти була завжди,
i ти завжди у мене будеш.
Обiйдемо людей, минемо кладку,
до броду вийдем, як оленi,
i будем пити тишу з жменi
наприкінці життя як на початку