23.10.93р.
Герметизм - це обмеженiсть чи черствiсть? Надто важке й гуркiтливе слово, в минулому, очевидно, вiйськове. Вiдчуваю його на своїх плечах. Тяжче вiд автоматичного гранатомета. Його вигадав заготiвельник районної кооперацiї, або євнух без права на пенсiю. Герметизм. Це коли дивишся - i не бачиш. Слухаєш - i не чуєш… Це новiтня назва льоху. Це коли тобi вже нiчого не треба. Це коли в тебе є те, що потрiбне iншим. Герметизм - вiдмова, аргументована перевагою гирi, намальованi на стiнi вiкна, рекомендацiя банкiвського сейфа, металеве слово, обтягнуте плющем, видимiсть благополуччя, проiлюстрована вiдтиском каблука на святковому обрусi, домашнє консервування хокейних шайб, енне число слiв «нi», що замикають простiр… Гер-ме-тизм - це втрата.
24.10.93р.
Невтiлене бажання перетворитися в осад переросло популярнiсть «Голосу Америки» часiв застою i прибутки банку «Iнко». Його прихiд до влади призвiв до марних намагань i наслiдкiв небажаних, як згубний вплив пригнiченого настрою. Я вiдступив перед реальнiстю вiдчинених дверей, а ти вернула пiльги телефону. Все файно є. Усе напрочуд файно. Файнiше вiд фiналiв фiльмiв та феєрiй. Як лице привласнених фантасмагонiй. А добрий чорний гумор хоч i не зрадив, але пiдвiв. Я перепрошую. Дозволь побути равликом.
25.10.93р.
Полегшення приходить як недiля. В легенях порожньо. Учора ти менi приснилась. Чи спав я вчора? Чи тiльки пас худу тривогу на вигонi полярних вражень? Узбiччя тверезих мiркувань завжди слизьке, як претензiйна пам’ять. Принади завтрашнього дня - те ж саме, що й лжесвiдчення. Немає правди бiльшої, анiж черства шкуринка хлiба. Не iснує нiчого щирiшого вiд пасма твого волосся бiля моєї щоки. Куди менi пiти, коли я босий, наче заєць? Втомив тебе конструкцiєю слiв та монтажем вузьких уявлень. Свiдомiсть повертається увечерi останнiм рейсом, i нiкому її зустрiти, бо вiдлетiли гуси й журавлi, що витинав з мiсцевої газети. Нарештi я зiтхнув. Не дихав вiдучора. Думки мобiлiзованi у вирiй, лиш зрiдка бродять дезертири. Усiм дарована амнiстiя. Аби присiсти на пеньок, я зрiзав дерево, єдине на весь лiс. Але нiяк не вийду з лiсу. Нiяк не вийде з мене лiс.
26.10.93р.
Бiльшiсть iз нас схожа до циркуля домiнантою прагнення бути в центрi хоча б однiєю ногою. Такий близький до природи, що почуваюся мавпою. Три моїх листи Дарвiну залишилися без вiдповiдi. Єдина книга - Бiблiя, єдине слово - Бог. А я нiмий i вiрний, як твiй молодший брат. Ти пам’ятаєш мої очi? Я розумiю все. Я вийшов з холоду, а ти прийшла з дощу. Одна зоря над нами. Нас забере одна комета. Не покидає вiдчуття незадоволення i втоми. Долає сон. Свiдомiсть гасне. Але не гасне свiтло довкола голови твоєї. Я залишу тебе саму, втiм, не саму, а з ними. Це я зостанусь сам перед навалою iмен i парасольок, перед привiтнiстю зачинених дверей. Ми будемо разом. Я просто вийду в люди, неначе в темряву. I повернусь. Я принесу тобi корону. I серце лева принесу.
27.10.93р.
Згубивши голову, не плачуть за волоссям. Я не про втрати, я про вiск, про тiло свiчки, що тече по пальцях. Я про квiти, що ревно моляться i постять, розпалюють уяву в передчуттi видiння. I ти до них прийдеш, ти з’явишся, забувши на лице накинути вуаль дощу… Квiтки помруть, як помирають всi, хто бачив Бога. Помруть щасливими. Я про нiч i срiбнi дзвоники на мiсячних зап’ястях, котрi вiдтворюють твiй голос, i вiн так лагiдно мене не кличе, нехай, уламком променя я вирiзьбив у тишi твоє iм’я, воно рухливе i густе, як тромб у венах, якого сам собi вживив, бо тiльки з ним i вмiю жити. Я про печаль, яка матерiалiзується то у кiмнатний дощ, то в неотриманi листи, а найчастiше у запалену свiчку, що згорiла до половини, проявляється ж завжди однаково - хочеться налити в кухоль чаю й розчинитися в ньому, i щоб нiкому не було нi солодко, нi солоно… Про що ж це я?… Ага, «й щораз торкавсь мого волосся»… Я про серп.
28.10.93р.
Твої тендiтнi, аж прозорi пальцi в церковному спiвають хорi. А власне, вони i є церковний хор. Я чую їхнi голоси, я чую благовiсть. Душа здiймається пiд купол, до голосiв, зливається… Я очищаюсь їхнiм спiвом… Довкола синьо, земля внизу, а може й угорi, якщо вона iснує, якщо iсную я, чи будь-що iнше, окрiм божественного спiву тонких i срiбних пальцiв. Такої свiтлої i нiжної печалi, такого голубого щему ранiш не знав. Ранiше я не жив… Не розрiзняю слiв, та вирiзняю голос кожного, оцей стрiмкий, цей зовсiм ще дитячий, цей нецiлований, цей часто плаче, цей смiється… Та всi вони аскети, усi монахи, i сестри їм свiчки, котрi горять бажанням праведностi, всує не згадуючи iмен, цiлую кожнiй полум’я, отак недавно нiгтики я пальцям цiлував… Сьогоднi хор мовчить.