29.10.93р.
Довго розмовляли з тобою пiсля того, як ти пiшла. Ми сказали одне одному все, що думали i що не думали, а тiльки вiдчували, але воно жило в нас. Ми сказали все, ми сказали себе, i це не було переказом, не нагадувало випатрошення, це полонило нас, як вiдкриття. Ми тричi обмiнялися мовленим i почутим, один раз обмiнялися собою. Ми не говорили про любов, навiть не згадували її iменi, ми говорили про те, про що ранiше завжди мовчали, чим мучилися й мучили, чим жили й помирали. I враз ми зогледiлися, що нас уже нiчого не роздiляє, душi нашi вiльно перемiщаються й мiняються мiсцями, а ми їх впiзнаємо, та не розрiзняємо, кожна була моя власна, i кожна належала тобi. А пiд кiнець ми зрозумiли, що це наша остання розмова, бо ми бiльше не потребуємо слiв, позаяк бiльше не iснує мовчання, а те, що народжувалося в менi,- вiдбувалося з тобою. I навпаки, i сорок тисяч разiв навпаки, оскiльки неможливо було визначити, чи це я - ти, чи ти - я… Це була майже звичайна розмова, але така, та!… Та як би там не було, вона була остання.
30.10.93р.
Жодному з тих, кому не терпиться дiзнатись, ким ти менi є, не збагнути, що ти менi - Я. А втiм, усi вони добрi люди. Хоча любимо ми їх не за це. Зрештою, можливо, що ми їх зовсiм i не любимо, але правильно те, що ми не вмiємо їх ненавидiти. Це так само складно, як i нашi стосунки. Майже очевидно, що ми не потрiбнi одне одному, i в той час уже перевiрено, що ми не здатнi одне без одного жити. Ми не можемо називатися чоловiком i дружиною чи навiть сестрою i братом, бо ми значно ближчi, ми - одне цiле. Однак поки iснує подiл я - я, я - ТИ, ти для мене бiльше, нiж моє я, ТИ для мене - ВСЕ. Вчора, коли ти потелефонувала вдруге i повiдомила: «а я у гай ходила»,- мене довелося знiмати з горiшньої книжкової полицi. Сьогоднi ти була блiда, а я був винуватий. Ти привела з собою ту себе, що звалася Наталя. I я не знав, котру з вас двох втiшати. Бо я нiчого вже не знав. На яблуцi намалювала око, яке тепер за мною стежить, i двi свiчки, одна з них нижча, але вища горить скорiше, окрiм цього, йшов дощ, i заховавсь заєць… Я з тобою. Якщо всi грiшники згорять в огнi, то нас з тобою змиє дощ. I ми вiзьмемося за руки.
31.10.93р.
«Усе на свiтi треба пережити»,- ледь печалиться панi Лiна чарiвним голосом не менш мудрої панi Зої. Все бiльше схиляюся до думки, що цi двi прекраснi жiнки мають рацiю. Шкода тiльки, що вона нiяк не виражається для мене в кольорi. Саме ця деталь i залишає мiсце для сумнiву. Сумнiв - найбiльший фiлософ. Проте для багатьох вiн лише ревнивий рогоносець. Я незнайомий з обома. Зрекаюся усiх думок, нехай живуть державним коштом або сидять пiд церквою, як ми збиралися з тобою… Бiль постукався у скроню… Переживаю… Якби ти знала, як кортить сказати: ВСЕ!…
1.11.93р.
Я помилявся. I, збагнувши це, передумав. Я не чiплятимусь за тебе. Якщо це потрiбно тiльки менi, то це нiчого не варте. Можеш прискiпатися до слова «потрiбно». I пофiлософствувати на цю тему. Вмiння видавати форму за змiст - перша ознака естета. Я ж до засобiв вираження невибагливий. Цього також не треба менi пробачати. Коли нема рiдних, то нiхто не змусить тебе ходити на їхнi похорони. Нехай кожному дається за його бажаннями. Вчора я тобi повiрив. Двiчi. Все те, з чим ти не згiдна, витреш рожевою гумкою. У центрi мiста йдуть бої. А на околицях пожежi. Палають щоки у невинних. А зрештою, невинних не iснує. Нема невинних, винуватi всi. Окрiм замореної цноти. Яка також на барикадах. Але не як боєць, а як знамено. Ти там, де i повинна бути. Ти з усiма й для всiх. А я - мураха, придушений стеблом трави. Ти знов рятуєш свiт. Я ж цього свiту зрiкся. Хоча й не протиставив себе йому. Закономiрно, що коли ми (я i свiт) покликали тебе одночасно, то мене ти не почула. Бо я ж навiть не частинка його. Я лише дрiбний мураха. А рятувати мурах - це так неромантично. Але ти є. I цього досить, щоб мураха дала раду стеблинi й собi. Цього бiльше, нiж досить. Ти зi мною завжди.
2.11.93р.
Слiпий сонях бреде понуро майданом Праведностi. За плечима то зойкне, то застогне тихо кобза. Маленький поводир тримається за руку, йому самотньо й страшно. Вiн коникiв лiпити вмiє з хлiба, такi вже гарнi, аж шкода потiм їсти. Той одноногий маляр обiцяв до себе взяти учнем, казав, навчить, як малювати Бога, за одну лиш пляшку самогону. Та де його вкрадеш?! Аби вже швидше дiд помер, бо шкода кинути самого. А сонях згадував торiшнiй сон, в якому сам собi приснився зрячим, але уже забув. Важкi i мокрi окрики ворон щораз влучали в тiм’я. Спитав малого лайдака: а чи змiнився свiт? Авжеж! Тепер у кожної корови по два хвости. Мабуть, не знаєте, що з понедiлка другий рiк, як сонце прямокутне? Якби ви бачили, як понад став увечерi лiтають жаби! А чули, що у небi насадили бiлий лiс?… I сонях усмiхнувсь. У небi бiлий лiс… Я знав про це, але не бачив. Веди мене до того лiсу… Вони повiльно пiднiмалися угору. За ними слiдом я з тобою. Ми…