3.11.93р.
Мов пiд лопаткою багнет, сяйнуло променем прозрiння. Сяйнуло холодно i вузько. Та не вiдбилося в очах. Нi хвилею, нi тiнню. Сяйнуло й згасло. Все забуваю в тебе з’ясувати, що гiрше: час прозрiння чи день народження? Погоджуюсь з тобою. Давай найглибший з океанiв перейдемо убрiд, хоча б в один лиш бiк, хоча б до половини. На пiвдорозi буде рай. У мене запитають перепустку. Ти пронесеш мене в пуделочку з-пiд крему. До першого куща. А пiсля третьої берези ти зайця називатимеш на прiзвище, але на «ти». Я ж вуханевi подарую окуляри i збiрку наших вiршiв, а вiн подякує тобi. I тiльки в середу, якщо наздоженемо черепаху, вiдкриємо безлюдний острiв i до полудня заселимо його людьми. Ти з ними сядеш пити каву. Ти усамiтнишся з митцями… А хочеш, розкажу тобi про себе? I чорний жук менi кивнув, хоча й на нього теж чекали справи. А потiм, потiм…Так i не згадаю, коли ж сяйнув менi багнет, немов прозрiння.
4.11.93р.
Свiтає… На душi Рiздво. В кишенях повно снiгу. Морозеня втекло до лiсу. А тiльки ж вчора плакало й жалiлося, що зайцi б’ються… Лiтають паперовi голуби. В голубки на хвостi сонет, а голуб чорний од верлiбрiв. У iнших також крила в вiршах. З них бiльшiсть бiлi. I майже всi твої. Сiдає ворон на плече зi скаргою. Морозеня iз бiлкою знов облили водою гiлку, на якiй вiн любить подрiмати. Дванадцять раз додолу падав. Морозеня ж на цiлий лiс втiшається з його кумедних, чудернацьких поз. З-за вуха шапки дiстаю для ворона новенькi ковзани. Якби ще й скла дiстати… Морозеня малює квiти на шибках, а потiм б’є в поривi самокритики. А щоб я не сварився, починає слiзно: ну розкажи менi про лiто. В кишенях все голоснiше снiг рипить. Душа, як бiле поле, незаймана i… «А я тобi снiжиночку принiс,- вигулькує Морозеня.- А ця найкраща!» - кладе менi до повної кишенi. Видобуваю слово чорне, мов скривджений сердитий ворон. Воно ж схиляє голову на бiк: «А я у гай ходила!» I я повiльно тану, наче снiг в кишенях. Морозенятку, порятуй!…
5.11.93р.
Чайний сервiз та шiсть фiлiжанок для кави утворюють замкнуте коло елiти. Самотнiй кухлик обдумує спосiб самогубства. Хороший день четвер! Надходить безлiч пропозицiй. I шiсть звертань до Бога. У сорока нехрещених криниць симптоми бiлокрiв’я. Старi годинники на людських лицях пишуть спогади. Кiмнатнi капцi подали на суд бджолу i бедрика за грубий наклеп, останнi стверджують, що люди виникли од радiо, бо тiльки вмiють говорити i не вмiють слухати. Двi тьми оточують сумлiння. Печаль сховалася в шпакiвнi. Пучки переконань лежать на лавi. Куди менi подiтись? Надiя п’яна спить. Любов задовiльнилась онанiзмом. А Вiра вийшла геть. Останнi аргументи м’ясорубки перетяли ефiр. Пiд стелею зiйшлись два голоси, один - мов пострiл. Авторитет упав, та знову ставиться питання. Дощi iдуть навприсядки довкола хати. Отримав слово оцет. Мистецтво зачинається в кав’ярнях. I тiльки кухлик, як завжди, самотнiй. Та й вибiр в нього небагатий.
6.11.93р.
Усе так просто. Простiше вiд простого олiвця. Печально, як пелюстка на долонi. А називається «Полiт у чорну яму, або Провали в пам’ятi». Здається, завершився. Я буду мислити про озеро. Зелене й кругле. Котре вiд болю перетвориться в овал, та не поморщиться. Навiть тодi, як риби закричать. Зелена жаба з’їла сонце. На небо почепили дублiкат. А жабу вислали до гуманоїдiв. Всi решта вiрили у щирiсть свiтла. Маленькi сни потопленi мiж лiлiй. Янчать, мов цуценята. Жiнки перуть на березi бiлизну, їм видається, що це я. Моя сестра пiшла по воду. Моя сестра… Пiшла й взяла з собою цих двi словi: моя сестра… Прошу води. Прошу у простiр. Для тих двох слiв, що залишились. Про…-сив. Уже просив… Твiй брат. Лише печаль моя тобi перейде в спадок. А вiршiв не читай моїх. Коли пожовкнуть - вiддаси козi. Та не коровi, бо корова здохне. Оце i весь мiй заповiт. Менi набридла осiнь. Мабуть, вернусь назад у лiто. Усе напрочуд просто.
7.11.93р.
Приходив сумнiв - байстрюк i гицель. Шукав у розбитому посудi. Палив у темрявi сiрники, сичав, обпiкаючи пальцi, i слинив пучки. Мовчав у мiй бiк. Закладав на стiл ноги в брудних черевиках. Коли мною почало трясти, вiн позiхнув: «Як собi хочеш». I вийшов, насвистуючи. На пiдлозi залишився бiлий зiм’ятий носовик, на якому розпливалися свiжi рудi плями. «Невже кров?» - засумнiвався я i почув за дверима його хрипкий смiх. Снилася баба Євка. Вона наздоганяла мене через берег. Менi було страшно. В останню мить мама перехопила бабинi руки. Знову мене врятувала мама. Баба Євка померла весною. Де була в цей час ти? У час моїх вагань, у час вiдстроченої смертi? Чи поверну тобi iм’я Джульєти?… Хоча б на день… її жалобну бiлу сукню… На кухнi сумнiв миє руки.