8.11.93р.
Нi, не прощай! Посадови мене на палю слова «рiдний». Нехай то буде мiра. Мiзерна плата за прозрiння окупить всi погаслi зорi. Побачив лиш наївнiсть. Нiчого бiльше не було. Та не тому, що не було. Але тому, що не буває. Уже надерли з вiри лика, учуся плести постоли. «Немає краю сiрiй пустцi». Забув уже, чиї слова. Либонь, вони належать правдi. Бо мiра таки є. Немає лиш межi. I краю. Нудьга, панове. Така нудьга, що аж наснилась шворка. Як пов’язав її на шиї - вiдкрилося: життя смiшне, смiшнiш од слова «вараниця». Цiкаво, вона варенику дружина чи сестра? Чи те i друге? Iнцест, iнстинкт, iн’єкцiя, iнструкцiя, iнтернат, iнтернацiонал, iнвентаризацiя, iнтерпретацiя, iнтерцесiя, iнкогеренцiя. Нехай то буде завтра. А потяг буде - мов iм’я у сферах тих, де кожен мiряє собою.
9.11.93р.
По колiно в думках. Рот набитий халвою. Очi мов снiгурi. Чергова спроба трансформувати росiйське слово «внезапность» в українське «доречнiсть» потерпiла фiаско. Є речi неможливi. А є неможливi речi. Вiдкрив двi формули дощу. Але одну забув у лiтi. Чи мають назви сни? Чи тiльки порядковий номер? Цей вечiр наче качур, поранений в крило. Вiн сiв менi на груди. I важко дихає, мов камiнь. Моя вина як iдеальний ромб. Надiя ж завше кругла. Напевно, вiд наївностi. Щораз кудись закотиться. А ромб аж колеться. Де пролягав Чумацький Шлях, гуркоче нинi залiзниця. Гостинний дiм зоставсь знадвору. А з пам’ятi опала позолота. Останнi два рядки, з’єднавшись, утворили рiчку. Ти вийшла назавжди. Вдягнулася в пальто, але забула крила.
10.11.93р.
Любов пiшла збирати хмиз. Бо нi вогню, нi свiтла. Лиш свiчка в головi показує, мов жало, гнотика. У голосi дверей - гамована нудьга. У порухах руки - прихована вiдраза. А вiльгiсть в голосi вирощує на вiях iнiй. Мелодiї немов гриби, незбиранi i геть усi мiнорнi. Душа цвiте барвiнками, як цвинтар. Вiршi не пишуться, i ти менi не снишся. Лише приснився кiнь, iржанням роздiлив мою самотнiсть. Сезон дощiв минув. Первiсний задум втратив сенс. Рятуючись од втрати глузду, стаю заложником бажань i не знаходжу виправдання. Питань нема. Нема кому й кого питати. У мушлi народився крик i сам собi порiзав горло. Живу, мов чукча за полярним колом в перiод ночi. I нi вогню, нi свiтла. Нi любовi. Любов пiшла збирати хмиз i не вернулась. Кладу у рот червоний кубик льоду. У ротi солоно. Я ледве вимовив твоє iм’я. Прошепотiв останнє слово.
11.11.93р.
Знайду у поштовiй скриньцi бiлого прямокутника, який повiдомить, що мене забирають до вiйська. Зiмну його в жменi. Я потрiбний державi i непотрiбний тобi. Збираюся. Якби я був нiмцем, то взяв би з собою губну гармошку. Українцевi ж Бог подарував сопiлку. Однак бути українцем складнiше, нiж навчитися грати на сопiлцi. Отож, пiду з дому без будь-якого музичного iнструмента. Покладу лише до кишенi грудку цукру, аби життя здавалося солодшим, або ж на випадок, якщо зустрiнуся з конем. Мамi лишу цибулину. I двi хустини, що рiзнитимуться барвою. Ти сама її скажеш, у яку зав’язатися, коли буде мене зустрiчати з вiйська. Тобi не залишу нiчого. Усе i так твоє. Менi ж належить срiбний хрестик i каблучка з зеленим камiнцем, що схованi на грудях. Коли вернуся iз вiйни, то хрестика вiзьмеш собi. Вiйна та буде не для всiх. Для всiх її не буде. Вiйну один лише озвучить пострiл.
12.11.93р.
Переживаєм «час бика», а, може, й хижого якого звiра. Це тiльки здогади, далекi вiд науки. В той час, коли й сама наука хибна. Це лиш невдала спроба дефiнiцiї. Це плагiат iз лiтнiх уст у зимнi очi. Це надто довгий вирок, наприкiнцi якого втiха. Старий розпусник, настiнний годинник, позбавив цноти юну орхiдею хтивими очима. Вина ж лягла на час. Дiсталось також мiсцю дiї. Цинiчний гвалтiвник, змастивши куцу стрiлку, розмазував нектар по циферблатi, а бiльшою показував на керамiчну вазу. Набутий досвiд скла пручається i не дається в руки. Фiранка притупляє пильнiсть. Облуду слiв ховає килим. Я сiм осiннiх днiв змiняв на очi, вилитi iз цинку. А з позитивного - один-однiсiнький каштан не знайде мiсця у долонi. Прибулий торкнувся пучками чола. Його впiзнав лише собака. Мовчання - найбiльше iз чеснот, а найвiдчутнiша вiдсутнiсть. Прибулий вiдмiнив порiг. I ти його не переступиш.
13.11.93р.
Зсукав iз туги мотузка i прив’язав себе до тебе. В крамницi продавалась рiднiсть по кiлограму в однi руки. Лiхтар згорбатився i втупився пiд ноги. Усi iнтимнi почуття вiн зберiгав у шафi помiж старих газет. Цей стiл хитається од недовiри до пiдлоги. Якихось четверо несли мене униз по сходах, а слiдом дядько дверi нiс. Без душi так само тяжко жити, як i без душу. Евакуацiя була пiзнiше. Чого варте щастя у порiвняннi з райдугою? Проекцiя твоїх думок про монастир вкладається лише у площину марксистсько-ленiнської фiлософiї. Цей календар вiдстав вiд часу i життя, збiгаються лиш числа. Ми зупинились бiля озера. Якогось дня зберу своїх коханок у картуз i понесу топити. Тобi ж на пам’ять подарую жовтенятську зiрку. Ти не збираєшся до вiйська? День наче змилок. А нiч чорнiша вiд немитої турчанки. Завершена розмова про любов. Самодостатнiсть у новiй коронi вийшла до курей. Сидить на плечах втома у рудiй перуцi i, наче трупи, лiчить днi.