LADY RAIN
Серафіті
Допоки, Господи?!
Невже це я?!
Чи Ти впiзнав мене,
чи вiдрiзнив мене вiд мене,
чи ще не зрiкся,
як зрiкся я себе?
Я зрiкся сам себе, але не знаю:
я котрий себе котрого зрiкся?
Невже це я?…
Перш, нiж зайти у дiм,
замiсть вiтання, кидаю гранату…
Б’ю дiда в пах лише за те,
що вiн старий, а я навчився бити,
за те, що правда не на моєму боцi…
Вивертаю кишенi убитого,
знiмаю з руки електронного годинника,
такого учора зняв з живого,
та вiн також помер, бо не умiв
дiлитись,
до того ж i годинник надто квапився,
а я цiную час, час це - життя,
але годинники дорожчi…
Невже це я?!
Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа,
клякаю перед страхом i молюся Богу…
Моя молитва набрякла кров’ю й потом,
вона така важка, що не здiйметься
вище од цих гiр
i то лише для того, щоб впасти
менi на голову прокляттям.
Невже це я?! Невже!…
О Господи, прости менi грiхи!…
Нi, не прощай, лише звiльни мене
вiд мене,
склепи мої печальнi очi, зiший повiки,
вiзьми мене звiдсiль,
живого або мертвого вiзьми,
нехай спочину,
бо душа трiщить i рветься,
наче шмата.
Я так втомив себе собою,
що не боюсь нiчого вже й нiкого,
окрiм себе.
Холодний ствол у ротi розтає,
як празниковий пiвник-смоктунець,
лизни його - i бiльш не кукурiкне,
та палець не кивнув,
бо жити тяжче, нiж померти,
а я такий дурний, що вибираю завше тяжче.
Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастила
присмак,
у грудях порожнечу i мовчазне
приречення,
що не сховалося у вистрiляну гiльзу,
позаяк ця схованка нiкчемна,
i я її не гiдний, навiть її,
бо я - Нiхто. Нiхто - i годi.
Честь вiддаю усiм i всюди,
роздав усю до крихти.
Без честi легший автомат,
та погляд (хоч очi голубi) все важчає…
Невже це я?! О Господи!…
Пошли до мене жайвора, що знає
українську мову,
нехай у дзьобику тримає слово,
яке мене врятує,
але нехай мовчить,
я сам зiв’ю гнiздо в своїх долонях,
на слово жайвiр сяде, мов на яєчко,
i вилупиться з слова слово,
яке врятує всiх.
До мене ж пришли крука,
або пришли за мною,
нехай нап’ється неба iз моїх очей,
нехай наїсться скла.
У вогнегаснику хлюпається брага,
настояна на скорпiонах…
В шерензi голених потилиць
(потилицi i ззаду й спереду),
якщо й зустрiнеться лице, то не лице,
а морда…
сонце свiтить усiм однаково,
але не всi мають уявлення
про соняшник…
Iдемо в гори здавати кров,
та лише декотрим перепаде цукерка…
А ось i птах, його iм’я, мов пострiл,
i пострiл, наче птах, розправив
гострi крила,
постукавсь дзьобом в спину
i сiв на груди,
ми обнялись, i нашi крила вдарились
об небо,
одне об одне, покликали до себе вiтер,
i пострiл згас, як гасне думка…
Нарештi, Господи, нарештi!…
Слова набрякли кров’ю в ротi
i збилися у грудку болю.
Нарештi!… Довкола всi з свiчками
i тiльки я з ножем в руцi,
та ще дiвча в школярськiй формi
з олiвчиком.
- Дитятко, не пiдходь,
голiвку вiдверни,
роби, як всi оцi, що обпекли мене
свiчками.
- Я не боюсь. То ж не ховай ножа
у грудях
i не ховай очей… Я не боюсь.
- Бо ти мене не знаєш, як знаю я себе.
- Я знаю тебе лiпше. Я бачу серцем.
- Ти хто, мале? Втекло з якого дитсадочка?
- Я дощ. Я - клаптик неба,
в чужих руках не зiм’ятий.
Ти - син мiй, я - твоя дочка… Вiднинi.
- А донинi ти ким доводилась менi?
- Ти дихав мною, вiдтепер ти мною
будеш жити.
Ти не помреш, ще не злiпили
того глечика,
в якому ми помремо разом.
- Це суперечить лiнiї життя.
Поглянь, яка коротка.
- Ти будеш жити за моєю,
твою ж я домалюю олiвцем.
Дай руку, рiдний.
- Вона в кровi, я весь в кровi,
я почорнiв од кровi,
не вiдрiзню, де власна, де чужа…
Ти думаєш, я зможу пiсля цього жити?
Це буде не життя, а мука.
- Ти будеш жити. А я… я буду
карою твоєю, твоїм спасiнням…
- Ми будем жити разом?
- Ми будем жити…
У глечику.
- Спасибi, ти розважило мене,
наївне дощенятко,
але iди звiдсiль, тут смерть…
- Смерть всюди, де є життя,
народження - це смерть…
- А смерть - народження?…
- Можливо. До зустрiчi у глечику.
- Ти йдеш? I ти чекатимеш мене?
- Чи я чекати буду? Нi.
Приходь нежданим.
- Прийду…
але твоїми вже ногами,
прийду так, як приходить страх,
так, як душа вертається у тiло,
а тiло до душi.
Прийду. Ти не чекай мене…
I я зробив свiй перший крок,
не встаючи на ноги.
Вмирати легше горiлиць,
нiж впавши ницьма,
але вмирати легко - тяжче.
Я бачив небо, воно хиталося у такт ходи,
воно ходило ходором,
коли спiвали кулi носiям
афганських коломийок,
я їх не чув, бо вже своє вiдслухав,
своє вiджив…
вiджив, та не звiльнився.
I враз побачив напис олiвцем на небi: