Я так i зробив.
Кровi було небагато,
але цiлком достатньо,
щоб вимазати
не тiльки пальцi,
але й обличчя.
Зате битого скла
було всюди.
Душа ходила боса,
а я вiдчув потяг до малювання,
Сюжети висмоктував
iз мiзинця,
видивляючись
у розбите вiкно.
Ти думаєш, щось змiнилось?
Це був не я.
Я ще не був.
Чавив мiж пальцiв вишнi,
як чавлять пальцi в дверях,
i дякував усiм,
хто шарпав клямку.
В обiйми падав
дощ зi стелi,
вiрнiше, дощ iшов,
а падав я
i повз
повз нього.
Допоможи зiбратися з думками,
згорни слова холодними руками,
збери i викинь
пiд черевики,
як злу личину,
нехай спочинуть.
Чекання
Годинник спить,
йому наснилась гамiвна сорочка.
Я долiлиць рахую пульс
старiй зозулi.
Повiсив серце в дверях
замiсть дзвоника,
воно мовчить.
час для кохання
час для справ
час вибору
можливiсть вибору
передбачає
його вiдсутнiсть
а отже
вибiр зроблено
завчасу
Це ангел сумнiвiв,
це ангел розпачу,
це…
цей ангел мiй.
З зимовим прiзвищем,
з iм’ям, подiбним на ромашку,
i з синiм вiршем
п’є чорну каву.
На кожен дотик
ти реагуєш, мов їжак,
бо ти i є їжак,
маленький їжачок,
колючками
всередину.
На кожен дотик,
ба навiть
на саме бажання
дотику.
Мене врятує не коса
твоя, не очi… Вовком чую:
мене нiхто вже не врятує,
якщо я не врятуюсь сам.
Мене врятують не уста
твої, не руки…Чую, чую:
мене врятує лише та,
котра нiкого не рятує.
Нi, то не осiнь.
Сьогоднi осенi не буде.
Солома золота у золотiм волоссi
i золота печаль у грудях.
Не буде осенi нiколи.
Лише коротка тiнь вiд лiта…
I дiти не пiдуть до школи,
i бiль забудеться болiти.
у цьому свiтi все уже було
задовго анiж починало бути
чiпляюся зубами за стебло
метеликом i каменем забутий
чiпляюся зубами за травинку
над головою розцвiтає мак
i макiвки старої половинка
на свiтi все було але не так
не гасять щем спиртнi напої
чим тiльки вже не убивав
упасти б в небо головою
щоб розкололась голова
i загубитися в травi
аби тебе любити звiдти
та тiльки дощ у головi
i вiтер
Ще вчора я квiтки їв
iз рук твоїх.
Сьогоднi красень Київ
тобi пiд ноги лiг.
Упала ниць столиця,
лежить, мов собача…
I тiльки тiнь на лицях,
i тiльки бiль в очах.
Як лiсове озерце
враз вигулькнув майдан.
Пiд ноги впало серце,
i покотивсь каштан.
Думки волають хором,
як веснянi коти…
Це лиш уява хвора,
це страх мiй покотивсь.
Тебе вiтає Київ,
у тебе рандеву…
Ще вчора я квiтки їв,
а нинi їм траву.
Ти сьогоднi будеш синя,
i тобi не буде меж,
ти сьогоднi свого сина
цiлувати не прийдеш.
Я сьогоднi буду бiлим,
в бiле вибiлю життя.
Лише губи почорнiли -
не цiлованi дитям.
Не цiлований дочкою,
синiй бiль i бiла синь…
Доня сина заспокоїть,
заспокоїть доню син.
Заспiває синя птаха,
голос бiлої зiйшов…
Ми, обнявшись, йдем на плаху
помирати за любов.
Я дослухаюся ходи,
я наслухаю кроки.
Та тiльки дощ худий
мене цiлує в око.
Цiлує дощ у нiс,
дощ слинить менi вухо.
Та скiльки я не слухав -
не чулося менi…
Ти з’явишся без звуку -
кульбабка золота -
спочатку прийдуть руки,
а потiм i уста.
Коли мене цiлуєш,
то трiо голубiв
вклоняється тобi
й спiває алiлуя.
Люблю в тобi не жiнку, а дитину -
маленьке диво з дитсадочка,
люблю в тобi тебе i дочку,
i голос твiй з бурштину.
Тебе в тобi - немов зернят у колосi,
як зiр на небi, як дерев у лiсi…
Дитя, ти - найдорожче,
найцiннiший -
бурштин iз твого голосу.