Молюсь на пензель Врубеля,
На кiнчику якого -
iм’я
застигло нiмбом,
молюся на iм’я,
дивлюся у лице печалi,
на лик святої
чи грiшницi,
зi святим iм’ям,
в очах якої небо болю.
Молюсь, як
молиться язичник.
Сумнів
шашiль збирає родичiв
святкувати хрестини
чорна кiшка сповiщає
про завтрашнiй вiтер
де ще вчора пролягав мiсток
нинi перекинута жердина
в долонi б’ється рибина
слизька вiд нежитi
розчахнутих думок
що вперто матерiалiзуються
у ножицi
Що вам сниться, Олено?
Я сьогоднi з Вами на «Ви».
Розстеляю кохання знамено
у пiднiжжі сухої трави.
Може, викроїте собi блузку,
а як нi, то хоча б носовик…
Я сьогоднi лiтав до Вас бузьком,
Щоб торкнутись крилом голови.
Я сьогоднi лiтав, але марно,
так лiтають в криницю сторчма.
Як спите, моя панно,
коли сонця нема?
Як живете, шляхетна дiвице?
Як без мене Вам час тече?
Як спите? Що Вам сниться?
Кому дихаєте в плече?
Здрастуй!
За цим словом вчувається холодна
вихованiсть кравецьких ножиць.
Здрастуй!- стрiчаються над
тарiлкою виделка з ножем.
Здрастуй! Здрастуй! Здрастуй!-
обмiнюються, дiткнувшись, два
дроти пiд струмом.
А я вiтаю Тебе
словом округлим,
як буханець хлiба,
i м’яким,
як зелена трава пiд щокою:
Прощавай!
Дивлюся на тебе через зелене
скельце розбитої пляшки,
так колись в дитинствi
дививсь на сонце.
Аби я не порiзався, Ти
вiдбираєш у мене скельце.
Ти надто доросла i заклопотана,
щоб помiтити мої сльози,
а я надто малий, щоб їх приховати,
тим паче суперечити Твоїй рацiї.
Ми вже не вийдемо разом
мiж люди у чорних
однаково вишитих
Тобою сорочках,
хоч для цього траплятиметься
чимало нагод,
але не знайдеться жодної
можливостi,
позаяк у тебе не буде мене,
а в мене не буде дарованої
Тобою сорочки,
хоч вона й буде чорна.
Я вчора вмер,
а очi загорнув у жменю,
аби не бачити,
як тебе сховає вiтер
в дуплi останньої верби,
котра бiжить до залiзницi
в обiйми потяга.
Я був тим потягом.
I був Тобою.
А ти була днем
мого народження.
Я вчора вмер,
я народивсь учора.
ОСТАННІЙ ДОТИК КРОПИВИ
Втiкає лiто босонiж.
Бiжу за лiтом.
В однiй руцi у мене нiж,
у другiй - квiти.
За мною також хтось бiжить,
а хто - не знаю.
Так страшно вслiд менi кричить,
наздоганяє.
В однiй руцi у мене бiль,
у другiй - радiсть,
i я бiжу й кричу собi,
як той, що ззаду.
А вiн бiжить наперерiз,
заходить збоку.
В однiй руцi у мене нiж,
у другiй - спокiй.
До мене тягнеться, ще мить -
i буде пiзно…
З грудей широкий нiж стримить,
а з горла - пiсня.
В однiй моїй руцi квiтки,
а друга вiльна.
Лягли на очi двi руки,
прикрили щiльно.
I осипалися до нiг
червонi маки,
а той, що вслiд за мною бiг,
за мною плакав.
Втiкало лiто, а тепер
втiкає осiнь.
А я лежу, бо я помер.
Та нi. Здалося.
У жовтiй скринi божевiль
рятуюся вiд втрати глузду,
вiд страху i спокус
зробитися розумним,
i звiдти стежу за життям
i за людьми, котрим усе вiдомо,
за безглуздям, яким керує розум.
У жовтiй скринi божевiль
ховаюся й
щораз знаходжу там
тебе.
наш свiт мiж двох iкон
мiж двох вiкон
мiж двох свiтил
мiж двох свiтiв
наш свiт
мiж мною i тобою
єднає нас
i не дає
нам зблизитись
Ти менi казала,
що найбiльше глузду -
у безглуздi,
найбiльше справедливостi -
в несправедливостi,
найбiльше правди -
у неправдi,
а я, погоджуючись з тобою,
думав про те,
у чому найбiльше життя.
