Що з мiж
небом i небом?-
гадали ми.
Довiра?… Нiжнiсть?…
Кохання?…
А це ж так просто:
мiж небом i небом
тримається маленьке
небо,
таке маленьке, що
часом падає.
Цiлую клавiшi рум’янi,
ловлю й цiлую тiнь руки.
Сумує бiле фортепiано,
i плачуть бiлi свiчники.
Я кличу небо у союзники,
стаю союзником землi…
Торкаюся устами музики,
торкаюся устами слiв.
А що за диво сукня ця!
Така смарагдово-зелена,
аж зеленiють очi у Творця,
аж зеленiє кров у венах.
Нам нiч ворожить на зiрках,
шепоче синьо щось i п’яно…
А ми з тобою в свiчниках,
а душi нашi в фортепiано.
Мiражний запах орхiдеї
i заєць з морквою навпроти…
Ще не згадавши, де я,
я запитаю: «Хто ти?»
Зiйшлись - стоять над головою
усi годинники планети…
Ще не згадавши, хто я,
я запитаю: «Де ти?»
Ти - виправдання й вина,
ти - заборона i ласка,
ти - моя друга вiйна,
ти - моя друга поразка.
Мiй гiсть - їжак,
вiн пасiчник колишнiй,
i теж дивак,
але дивак безгрiшний.
Вiн теж смiшний,
себе дивацтвом морить.
П’є дощ грибний
i їсть червонi мухомори.
Крiзь дах скляний
на нього дивиться Всевишнiй,
а вiн - чудний -
вчепив до вуха вишнi.
Ми дiти. Ми граємось.
Нашi кубики - вiршi.
Ти iз своїх виклала небо,
а я стелю з голубої кахлi,
хоч також намiрявся - небо.
Мiняємось кубиками
i знову творимо небо.
Наше небо таке справжнє,
що пiсля закiнчення гри
з нього пiде дощ.
Чернице, сестро, у чорне вбрана,
вдягни сьогоднi для мене бiле.
Неначе дверi, вiдкрилась рана -
я вийшов з тiла.
Всi вдягнуть чорне, запалять свiчку
i змиють з тiла кров порудiлу…
Моя кохана, моя черничко,
вдягнись у бiле.
Ну хто там ще?! Ну хто там?!
Я сам прийду до ваших площ,
та не до вас, я йтиму проти…
А нинi змерз, як змерз Оленчин дощ.
Я нинi змерз, я нинi замерзаю,
самотньо й холодно менi…
Тихенько плаче надi мною заєць
й збирає в лапу сльози льодянi.
Давай посадимо дерево,
адже мусило щось народитись,
окрiм вiршiв,
що було б нашим спiльним.
Я мрiяв про дiвчинку.
Породу дерева
вибереш сама.
Ти - кандидат усiх наук,
а я подавсь у найми,
пасу гусей
за шкварку i обiднiй борщ,
я б пас телят
(посада рангом вище),
але нема менi довiри
за вiршоблудство.
Ти пишеш тези,
з колегами п’єш традицiйну
чорну каву у кав’ярнi,
ночами родиш вiршi,
як небо родить дощ,
даруєш вiдкриття…
Я вирiзаю свищики
iз власних пальцiв
i переказую у вiршах те,
про що говорять гуси.
I знов менi
приснився нiж,
я утiкаю лiсом,
а хтось бiжить за мною з крiсом,
наздоганя уже,
я б’ю його ножем,
стрiляє крiс,
бинти берiз…
Ми лежимо в травi,
i вiн, i я - в кровi -
хто стане здобиччю для крукiв?-
здiймаю руку…
а ти кричиш: «Не треба!…»
Iду, хитаючись, до тебе.
- Не треба, братику мiй, сину…
А вiн менi стрiляє в спину.
Сценарій фільму, наприкінці якого іде дощ
Моє вiкно закохане у Схiд.
Твоє вiкно кохає Захiд.
На хрестi
iз двох стеблин
червоної i жовтої
троянди
розiпнуто метелика,
котрий мiняє колiр
в залежностi вiд того,
на яку з троянд подивитися.
Моє вiкно - скептичний реалiст.
Твоє вiкно - наївний фантазер.
Одна з троянд зомлiла,
друга спить,
їй чоловiчi сняться руки.
Моє вiкно стрiчає сонце.
Твоє вiкно його проводить.
Метелика покинула душа.
У кожної з троянд
опало по пелюстцi,
аж - нi,
то впали крила -
червоне й жовте.
У моєму вiкнi бiльше неба,
але твоє вiкно до неба ближче.
Твоє вiкно,
моє вiкно.
Метеликовi
крила.
Черпаю пригорщею воду,
крiзь пальцi сиплеться пiсок.
Самотня i прозора
душа метелика
щоночi стукає у нашi
вiкна.