Дитинство заховалося
в кущi рубiнових порiчок,
згубилось там, забулось…
На срiбному зап’ястi
срiбна павутина,
якою
прикуте до куща,
мов до галери.
Дитинство плакало
сухими i дорослими очима.
Довкола мене арус.
Хочу подякувати дiвчинi -
представницi латини
i музейних вартостей -
по дорозi з Голгофи на Голгофу,
яка колись-таки
подарує менi рушницю.
Стану вовком,
аби хоч трохи
побути людиною,
аби почути вiдповiдь
на моє вiтання,
навiть, якщо то
буде рушниця.
Стану твоїм молодшим братом,
стану твоїм…
- Хто ти такий?-
спитав я себе, вичавивши
iз тюбика бiлого черв’ячка
i збиваючи пiну.
- Чого ти хочеш?-
вдруге звернувся до себе,
ковзаючи по шкiрi
приладдям для голiння.
- Кому ти потрiбний?-
запитав себе втретє,
натираючи щоки одеколоном.
- Вiдiйди! Не спокушай!…-
вiдповiв я собi
i побачив себе в дзеркалi
неголеного.
Марудить свiтом кiт,
ще голоснiш, нiж радiо,
йому огидний свiт,
i кiшка йому зрадила.
I все на те зiйшлось,
що час настав здихати…
Чи то розбити щось?
Чи то спалити хату?
Угору мчить стiна,
росте з землi будова,
а я лечу з вiкна
на голову котовi.
Пунктирна лiнiя життя,
перехрещена з державною залiзницею,
як двi жiночi ноги
(лiва i молодша
обтягнута чорною панчохою)
ледве зiгнутi в колiнах,
пролягає далеко за розмiри долонi,
не ймучи вiри зорям,
якi говорять про зустрiч з потягом,
лише одна мовчить.
Гончар помер,
а глечик вже пiшов до школи,
де вчиться малювати коней.
Сердешний мучиться питанням,
вiд якого ураз скисає молоко
i нарiкає господиня,
на яке шукає вiдповiдь
в товстих, як цегла, книгах:
«Чому у мене одне вухо?!»
На що мiсцевий вiчний сторож,
а тому фiлософ, вiдповiв:
«Гончар був добрий чоловiк,
хоч пив не так уже й багато».
З літературних пліток
Оцей кульгавий кiт
з пiдбитим оком -
вiдомий всiм поет-авангардист
(всi вiршi у нього з матюками),
стриєчний брат столичного лауреата
i добрий сам вар’ят,
i взагалi у цього вар’ята
по материнськiй лiнiї прапрадiд -
москаль, та ще й прив’язаний до дуба,
а по батьковiй - то й зовсiм нiмець,
здається, Мур, чи Гофман,
i що дратує: чорний же увесь,
а не фарбується.
Ми стрiлись вперше
навпроти ста речей
i тисячi дрiбниць,
в малесенькiй крамничцi,
де продаються сни,
вiрнiше, сновидiння,
зiткнулись бiля каси,
ждучи платнi за донорство.
- Я впевнений, Вам снилась
бiрюза або ж смарагд,
метелики бурштин збирали з квiтiв…
- А Вам, либонь, дитинство й свято…
Тим часом ввiчливий
крамничний працiвник,
вписавши нашi сни до каталогу,
поклав до скриньки «ЖАХИ».
… а мамi хочеться кричати
а я б навiки вже замовк
летять у чорному дiвчата
дiвчат пантрує бiлий вовк
тебе здолала вiчна втома
мене ж либонь долає злiсть
я завтра стану добрим гномом
а того гнома мишка з’їсть
Тобi - Париж,
менi - Горохiв.
Черниця ластiвка
шугнула чорним бумерангом
i не вернулася -
влучив.
I тiльки осiнь-анашистка
з приїздом слiзно привiтала.
На Фiлiппiнах хтось помер,
i хто мене переконає, що
не вiд моєї вмер руки.
Ти, як завжди, прекрасна.
все далi i далi
я не про час про вiдстань
останнiй дотик кропиви
менi милiший за троянду
щоранку прилiтав метелик
одне крило протез
майстерно витятий з бляшанки
вiн крав квiтки з жiночих суконь
i був осуджений за збочення
заглиблений в фотель iкарус
iз щастям розминувся
в темних сiнях
все бiльше й бiльше
я не про лiс а про уяву
що окупована тобою
- Навiщо годинниковi сажень?
Рудий берет iз пипкою
на головi вiльнодумця
не поступається мiдному обручевi.
Коли зарубали пiвня,
годинник на вежi
вшанував його пам’ять
хвилиною мовчання,
Ми - як велика i маленька стрiлки,
що помiнялися мiсцями.
- Я не знаю, навiщо.