Якби мені тоді хтось дав таку можливість, яку зараз мають молоді мами, — три роки декрету, а не два місяці! Я була б на вершині щастя і нікуди би не віддала свою дитину. Щоб мій синочок мав мене неподільну — він у мене залишався єдиним. Я пам’ятаю його рученьку у себе в долоні — вона була хлоп’яча, широка, хоча дуже часто його називали дівчинкою, на що він глибоко ображався.
У 6 років я повела його в басейн. До сьогодні пам’ятаю синочка у тому малому басейні, розгубленого, в бордових плавочках: «Мам, я боюся!». Але за 45 хвилин роботи з тренером Андрійчик уже виконував «поплавок». Любов до плавання він проніс крізь усі роки.
«В Андрійка чудовий об’єм легенів, давайте серйозно займатися плаванням!» — сказав тренер, але ми вже займались музикою, тому часу на тренування не залишалося, тож ми відвідували басейн, коли могли.
А от у футбол ганяти Андрійко не любив, лише виносив хлопцям татів фірмовий волейбольний м’яч і кидав, а сам спостерігав, як вони ганяють, кричать. Я думаю, не сприймав тієї брутальності, яка присутня у футболі. Він був тонкосльозим, реагував сльозами й уже будучи школярем. Часом тато хотів його виховати на свій лад, але старання були марними: Андрійка ніколи не цікавила рибалка, він не залишався з татом уночі на озері, походив трохи на волейбол — і все.
Тато його повчав: «Ти плакса! В армію підеш з мамою, і вона на кухні буде чистити картоплю». Дитина плакала ще більше — маму шкода. Та я його запевняла, що зроблю в армії солдатський хор, — я ж музикант, і він сміявся крізь сльози…
У садочку подивитися його виступ було не реально — ролі були уже перекреслені тремтінням губи і пильнуванням, чи мама на місці.
У львівському цирку він так захопився повітряними гімнастами, що тато ледве встиг схопити його за штанці — Андрійко намагався скочити з верхнього ряду, як гімнаст.
Школа
У школу Андрійчик пішов далеко від дому, бо там утворили експериментальний англійський клас, а він із бабцею Марійкою давно уже вивчив «Буквар», і йому без додаткового навантаження в школі було б дуже нудно. Вчився легко і швидко. З першого по третій клас ми з ним ходили до школи вдвох. Пам’ятаю, вчителька російської мови мені зробила зауваження: «Ольго Михайлівно, що ж ви робите!? Кого ви виховаєте? Він повинен вчитися жити самостійно в учнівському колективі, а ви водите його до школи за руку». Ми з Андрійком з цього зробили такий висновок, що нікому цим не заважаємо, а для себе маємо час, щоб все одне одному розказати. А закінчився третій клас — і мій син сказав: «Мамцю, я вже можу сам ходити в школу».
Часом приносив додому кошенят, які бігали під будинком, але тато не дозволяв їх залишити. Одного разу він приніс котика, якого діти вже майже розпластали. Тваринка була у такому стані, що ніхто не заперечував проти того, щоб котик пожив у нас удома, такий він був біднесенький. У нас із Андрійком було таке поняття: «біднесенький» — це означало, що комусь дуже зле і треба допомогти, зарадити, не пройти повз. Цей термін залишився у нас на все життя. Навіть не раз жартували: «Ну, хто в нас на цей раз біднесенький?»
Ні в садочку, ні в школі Андрійко жодного разу не бився. Ніколи!
Ніколи у нього не було скарбнички, його не цікавили гроші. Жодного разу він не вимагав джинсів, куртки чи ще чогось модного з одягу. Те, що йому «діставали», бо був час дефіциту, він приймав. Це була дитина, яка приносила тільки радість!
Музична школа
Музична школа для Андрійка була обов’язком, який не обговорювався, — він часто лінувався, не раз клавіші були мокрі від сліз, я навіть жартувала, що з них виросте верба. На четвертому році навчання у школі він серйозно заявив, що не хоче ходити на музику. От тоді і з’явився «знаменитий мамин тапочок», про який він стільки розказував. Звичайно, гасати на велосипеді було цікавіше. Але на очах у тата він зробив такий обгін трактора, що чудом залишився живий, і ми велосипед тут же ліквідували. А музика залишилась. Ми переходили з класу в клас, і після сьомого року навчання переїхали у Новояворівськ, де Андрійко закінчив музичну школу по класу фортепіано.