Выбрать главу

Львівський медінститут традиційно не дорахував бали при вступі, і ми, маючи в запасі рік до мобілізації, поїхали поступати в Карелію. Пробули там два місяці, переходили на російську мову на курсах, сходили цей Петрозаводськ вздовж і впоперек, і все більше розуміли безвихідь, в яку потрапили, адже звідти нікого не переводили в інші ВУЗи. За перший курс я була в Карелії дев’ять разів. Тоді Андрійка по закінченню першого курсу забрали в армію. Там я його і проводжала, сама, з далекої мерзлої землі Карельської… А про все, що було далі, розповів Андрійко у своїх книжках, де сльози переводив у сміх і, як у Карелії сказала дочка нашого друга: «Тебе, Андрей, людей не лечить, а смешить надо…»

Я хочу сказати всім мамам, які мають маленьких хлопчиків, — дітей треба любити більше за себе, носити на руках, поки можете підняти з землі. Ніякі муштри чи покарання не зроблять з вашого сина справжнього мужчину. Не бійтеся тулити до себе хлопчика, тримайте його за рученьку, допоки це йому потрібно. Ви свою любов переллєте в дитину, а вона, в свою чергу, буде ту любов віддавати іншим. «Соло» — пісня, яку я люблю понад усі. Андрійко визначив у ній свою сутність. Та й нашу з вами теж…

Соло Ми з вами є на тій землі, як клавіші на піаніно. Хтось — бемоль, а хтось — дієз, але в кінці з нас кожен людина. Хтось біла клавіша, а хтось — фальшива, брудна, чорна нота. Хтось завжди буде «за», а хтось обов’язково буде «проти».
Часом так є, шо хочеш заграти соло На одній струні, знайди в собі сили скоро. Часом так є, шо хочеш, хочеш На одній струні, знайди в собі сили.
І хтось придумав ше до нас, шо білих клавіш трохи більше. А чорні вище них стоять, їх зачепити пальцем легше. І так живемо в сім октав, маестро тисне на педалі. Хто пан між нами, хто пропав, вистава довга, їдем далі.
Ми — маленькі молоточки. Ми — частинки піаніно. Граєм мільйон мелодій, Б’єм по струнах своїм тілом.
Часом так є, шо хочеш заграти соло На одній струні, знайди в собі сили скоро. Часом так є, шо хочеш, хочеш На одній струні, знайди в собі сили.

Недавно Андрійчик сказав: «Мамцю, я задумав написати казки дітям, які їм буде розказувати ангелочок Лєльчик». Лєльчиком ми називали його в дитинстві…

Кузьма Скрябін

Тарасик, тролейбус i святий Миколай

Тарасик не пам’ятав своїх батьків… Змалечку його домівкою був обшарпаний дитячий будинок, в якому він разом із іншими дітками чекав на своє диво. Для когось диво — полетіти в космос, перетворити слона на жабу, а противну вчительку математики — на мочалку. А для Тарасика справжнім дивом було б знайти своїх батьків. Йому виповнилося всього сім років, але мислив він дуже по-дорослому, і тому кожного року перед святом Миколая писав йому листа ось такого змісту:

Добрий вечір, дорогий Миколаю! Мене звати Тарас, і я пишу до тебе листа, бо знаю, що тільки ти мені допоможеш. Знайди, будь ласка, моїх маму і татка, я дуже скучив за ними, хоч і не пригадую, як вони виглядають. Але коли ти приведеш їх до мене, я їх точно впізнаю!

Буду чекати, дякую,

Тарас

Листа він обережно запаковував у конверт і кидав у морозне повітря з вікна третього поверху, де була його кімната. Хлопчик думав, що у темряві слуги святого Миколая підхоплять його послання і донесуть до Чудотворця. Але щоранку сторож, який чистив лопатою подвір’я від снігу, знаходив їх, відкривав і, читаючи, плакав у своїй комірчині.