За кілька днів до загибелі з’явилися пісні «Панове депутати», «Сука-війна». Більше і сильніше не сказав ніхто! Людина може так говорити і співати на повний голос, коли вже зашкалює жаль за тим бідним своїм народом, який на чужих і своїх панів просто батрачить. Про яку честь і гідність, виховану в їхніх дітях, можна говорити їм? І так із покоління у покоління. Вироджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі — «моя хата скраю», «а мені то треба?» Це найбільше зло — байдужість! Якось буде, якось перемелеться. Стоїмо на майданах, слухаємо концерти про ніщо! Андрій принципово не співав на Майдані. Він привозив ліки, дрова і казав: «Та то не співати треба, а купувати каски і бронежилети, бо їх всіх розстріляють впритул!»
І чи не був правий? Може, його загибель сколихне народ, і він озирнеться навколо себе? Може, не даремна його смерть, якщо сотні тисяч людей вийшли на реквієми? Може, ті найсвідоміші уважніше прочитають його слова і задумаються? Тих слів його стане на два життя!
Він міг спокійно жити, співати про любов, їздити або переїхати в Польщу, де він виступав і його знали, і не рвати серце…
Але Андрій збирався в АТО, госпіталі, й колесив по своїй країні-руїні, по її бездоріжжі, і попав у яму на дорозі, з якої не було шансу вибратись, як і з цієї війни. Дивна загибель, дивні його слова за кілька днів до трагедії: «Дорога до Кривого Рогу страшна, і я вам докажу це…»
А дорога була порожня, тільки велика яма на повороті, наповнена льодом, і єдиний колгоспний молоковоз, який завжди рано возив молоко по тій дорозі. І більше нікого… Всі, крім Андрійка, залишилися цілі й живі — він, як завжди, взяв удар на себе…
На тому місці тільки цієї зими було 16 випадків ДТП! І байдужість страшна, злочинна отих, хто відповідав за цю дорогу! 16 випадків — ніхто нічого не засипав, не поправив! Хіба, може, Андрійкова смерть приверне увагу до тої ями на повороті?..
Непоправна втрата, немислиме життя після цієї трагедії і тільки диски, які я слухаю цілі дні, дають мені силу жити. Попри все, що мій синочок хотів змінити в Україні своїми піснями, своїми інтерв’ю, він любив своїх людей, виступав на фестивалях, корпоративах, весіллях, де він був свій, де з ним були свої, і це давало Андрію сили їздити по цій країні, і де словом, а де ділом пробувати змінити свою землю на краще! Йому було неймовірно жаль, що його Україна — руїна і її треба міняти. Сміявся крізь сльози: «Нас кинули», «Люди, як кораблі». Але тільки страшна подія — смерть — розкрила всі його тексти, всі слова до рідних людей на цій віками зраджуваній землі!
Чому ми слухаємо якісь завуальовані тексти, ритмічно проспівані зі сцени, сприймаємо бажане за дійсне? А крик душі, справжній, почули тільки зараз? Пробудилися? Не поринайте знову в сон-летаргію. І Андрійчик усім вам в останньому альбомі подякує своєю піснею: