Дотепер, коли я думав про свою кузину Рейчел — а я думав, хоч і нечасто, відганяючи її ім’я з голови, як відганяють усе неприємне, — я уявляв собі жінку, подібну до місіс Пескоу, тільки ще неприємнішу. З різкими рисами обличчя, кістляву, що, як пророкував Сікомб, мов сокіл, зиркає на пил, і настільки голосну та реготливу, що в її товаристві за обідом усі, крім Емброуза, здригаються. Нині ж її образ змінився. То потворна, мов бідна Моллі Бейт із Вест-Лоджа, від якої люди змушені чемно відводити погляд, то бліда та скривлена, закутана в хустку й у кріслі, хворобливо капризна, а неподалік в очікуванні стоїть доглядальниця, калатаючи ліки ложкою. То середніх років, вольова, то манірна й молодша за Луїзу — моя кузина Рейчел мала з десяток образів, а то й більше, і кожен наступний — мерзенніший за попередній. Я уявляв, як вона силує Емброуза стати навколішки й погратися з дітьми у ведмедя, і Емброуз зі смиренною грацією скоряється, втративши останні крихти гідності. Або закутана в муслін, зі стрічкою у волоссі, надимає губи й відкидає рукою волосся, в той час як Емброуз сидить позаду в своєму кріслі й милується нею з безглуздою усмішкою на обличчі.
Коли в середині травня надійшов лист, в якому Емброуз сповіщав, що вони вирішили залишитися там ще на літо, я відчув таке полегшення, що аж кричати хотілося з радості. Ніколи раніше я не почувався так по-зрадницьки, та нічого не міг із собою вдіяти.
«Твоя кузина Рейчел усе ще переймається купою проблем, які необхідно владнати перед від’їздом до Англії, — писав Емброуз, — тож ми вирішили, хоч і не без болісного розчарування, як ти розумієш, на якийсь час відкласти наше повернення. Я роблю все, що в моїй силі, однак італійські закони дуже відрізняються від наших, до біса важко все залагодити. Здається, це влетить мені в копієчку, та воно того варте, і мені не шкода. Ми часто говоримо про тебе, хлопчику мій, і мені б дуже хотілося, щоб ти був із нами». Далі він зі звичним для себе запалом розпитував про господарство, про стан садів, тож, я, мабуть, із глузду з’їхав, якщо хоч на мить уявив, ніби він може змінитися. Сусіди, зачувши, що Емброуза з дружиною не буде аж до осені, були вкрай розчаровані.
— Можливо, — припускала місіс Пескоу, багатозначно посміхаючись, — подорожувати місіс Ешлі заборонено за станом здоров’я?
— Тут я нічого не можу вам сказати, — відповів я. — У листі Емброуз розповів лише про те, що вони провели тиждень у Венеції, і обоє повернулися з ревматизмом.
Вираз її обличчя одразу ж змінився.
— Ревматизм? І в його дружини теж? — сказала вона. — Яке нещастя.
А потім задумливо додала:
— А вона, певно, старша, ніж я гадала.
Простувата жінка, її думки здатні рухатися лише в одному напрямку. Ревматичні болі в колінах у мене були ще у дворічному віці. Дорослі казали, що то кістки ростуть. Іноді, після дощу, я й досі їх відчуваю. Та все ж у чомусь наші з місіс Пескоу думки сходилися. Моя кузина Рейчел постаріла на двадцять років. У неї знову з’явилася сивина, тепер вона ще й спиралася на палицю, і я вже не уявляв, як Рейчел доглядає за трояндами в її італійському садку, бо й гадки не мав, яким він може бути, натомість вона сиділа за столом, постукуючи палицею по підлозі в оточенні з півдесятка юристів, які белькотали італійською, а мій нещасний Емброуз терпляче очікував поруч.
Чому він не повернувся додому, лишивши її займатися справами?
Однак я все ж повеселішав, адже самовдоволена наречена поступилася місцем підстаркуватій матроні, замученій болями у звичних для літніх людей місцях. Дитяча кімната відступила, і тепер я бачив вітальню, перетворену на будуар, заставлений ширмами, з каміном, що палає навіть посеред літа, і жіночий голос роздратовано кличе Сікомба, щоб той уніс більше вугілля, бо ці протяги просто вбивають.
Я знову став співати, роз’їжджаючи верхи, пускав собак навздогін за молодими кролями, плавав перед сніданком, виводив маленький човник Емброуза до гирла, де сильніші вітри, і дражнив Луїзу жартами про лондонську моду, коли вона вирішила провести там сезон. У двадцять три роки для чудового настрою треба зовсім небагато. Мій дім усе ще був моїм домом. Ніхто в мене його не відібрав.