— Вілла Санґаллетті? Синьйор Ешлі?
Пес, посаджений на ланцюг у хижці, де мешкала жінка, загавкав іще несамовитіше. Переді мною простяглась алея, і на іншому її кінці я побачив сам особняк, неживий, із зачиненими ставнями. Жінка зробила вигляд, ніби намагається зачинити ворота, пес продовжував гавкати, дитя плакало. Її обличчя роздулося й опухло з одного боку, ніби від зубного болю, і вона притискала до щоки край шалі, намагаючись утамувати біль.
Я протиснувся повз неї у ворота й повторив: «Синьйор Ешлі». Цього разу вона здригнулася, ніби вперше мене побачила, і почала гарячково, схвильовано тарабанити італійською, показуючи руками в бік особняка. Потім поспішно повернулась і щось вигукнула через плече, у бік хижки. У дверях з’явився, очевидно, її чоловік, а на плечах у нього сиділа дитина. Він утихомирив пса і підійшов до мене, питаючи щось у дружини. Вона продовжила свій словесний потік, і я вловив слова «Ешлі», а потім «інґлес», після чого настала його черга мене роздивлятися. Він мав трохи кращий вигляд за дружину, чистіший, щирий погляд, і доки він дивився на мене, на його обличчі з’явився вираз глибокої стурбованості, він пробурмотів дружині кілька слів, і вона, відвівши дитину до входу в хижку, стояла й не зводила з нас очей, усе ще притискаючи хустку до розпухлого обличчя.
— Синьйоре, я трохи розмовляю англійською, — сказав він. — Чим я можу вам допомогти?
— Я приїхав до містера Ешлі, — відповів я. — Вони з місіс Ешлі в особняку?
Стурбованість на його обличчі зросла. Він нервово ковтнув.
— Синьйоре, ви син містера Ешлі?
— Ні, — нетерпляче мовив я, — його кузен. Вони вдома?
Він скрушно похитав головою.
— Тож ви, синьйоре, приїхали з Англії, і не чули новин? Це дуже сумно, не знаю, як сказати. Синьйор Ешлі, він помер три тижні тому. Зовсім раптово. Дуже сумно. Щойно його поховали, графиня зачинила особняк і поїхала геть. Її немає вже близько двох тижнів. Ми не знаємо, чи повернеться вона сюди ще колись.
Пес знову став гавкати, і чоловік пішов його втихомирити.
Я відчув, що починаю бліднути. Я стояв там, приголомшений. Чоловік подивився на мене співчутливо й сказав щось своїй дружині. Вона винесла табурет, який він поставив поряд зі мною.
— Сядьте, синьйоре, — сказав він. — Мені шкода. Мені так шкода.
Я похитав головою. Я не міг говорити. Та й казати було нічого. Чоловік, стривожений, сердито крикнув щось дружині, просто аби зняти напругу. Потім знову повернувся до мене.
— Синьйоре, — сказав він, — якщо хочете зайти до маєтку, я відчиню його для вас. Ви зможете поглянути, де помер синьйор Ешлі.
Мені було все одно, куди йти чи що робити. Я ніяк не міг зосередитися. Він почав підійматись алеєю, дістаючи в’язку ключів із кишені, а я пішов за ним назирці, і ноги раптом стали важкими, неначе налиті свинцем. Жінка з дитиною плелася позаду.
Дерева зімкнулися навколо нас, і в кінці алеї очікував, немов склеп, особняк. Наблизившись, я побачив, який він був великий, із безліччю вікон, із зачиненими ставнями або ж засунутими шторами, алея перед входом робила коло, щоб кучерам було зручніше розвертати екіпажі. Поміж похмурих кипарисів на п’єдесталах стояли статуї. Чоловік відімкнув ключем величезні двері й жестом запросив мене всередину. Жінка з дитиною також зайшла, і разом вони почали відчиняти ставні, впускаючи в порожній вестибюль сонячне світло. Вони йшли поперед мене, минаючи кімнату за кімнатою, відчиняючи ставні, вважаючи у своїй сердечній доброті, що це хоч якось полегшить мій біль. Усі кімнати були між собою зв’язані, великі, просторі, з укритими фресками стелями й кам’яними підлогами, а повітря стояло важке, мов у ньому витав задушливий запах середньовіччя. В деяких кімнатах стіни були голі, в інших — обвішані гобеленами, а в одній, найтемнішій і найбільш гнітючій з усіх, стояв довгий вузький стіл із кованими залізними канделябрами на кінцях, обставлений різьбленими монастирськими стільцями.