— Вілла Санґаллетті дуже гарна, синьйоре, стара, — сказав чоловік. — Синьйор Ешлі, коли сонце надворі було для нього надто пекуче, сидів ось тут. Ось це був його стілець.
Він указав, майже з благоговінням, на високий стілець зі спинкою, що стояв поруч зі столом. Я поглянув на нього, неначе уві сні. Ніщо з цього не здавалося справжнім. Я не бачив Емброуза в цьому будинку чи в цій кімнаті. Він не міг тут ходити своїм звичним кроком, насвистуючи, не міг класти свого ціпка біля цього стільця, цього столу. Чоловік із дружиною поволі обійшли кімнату, широко відчиняючи ставні. З вікна було видно маленький прямокутний садок, схожий на внутрішній монастирський двір, відкритий небу, та затінений від сонця. В центрі дворика був фонтан, а також бронзова статуя хлопчика, який двома руками тримав мушлю. За фонтаном, поміж бруківкою, дерево рокитника створювало великий тінистий навіс. Золоті квіти давно вже опали й померли, встеливши землю, сухі та посірілі. Чоловік прошепотів щось жінці, після чого вона пішла в куток дворика та повернула ручку. Повільно, ледь-ледь із мушлі поміж рук бронзового хлопчика засочилася вода, спадаючи в басейн під ним.
— Синьйор Ешлі, — сказав чоловік, — сидів тут щодня, дивився на фонтан. Йому подобалося спостерігати за водою. Він сидів он там, під деревом. Навесні тут дуже красиво. Графиня кликала його зі своєї кімнати нагорі.
Він указав на кам’яні колони балюстради. Жінка зникла десь у будинку і за мить опинилася на тому балконі, відчиняючи ставні в кімнаті. Вода все стікала з мушлі. Не швидко, й не плавно, просто м’яко падала в маленький басейн.
— Улітку вони завжди тут сиділи, — продовжував чоловік, — синьйор Ешлі та графиня. Вони тут обідали, слухали звуки фонтану. Я їм прислуговував, розумієте? Я виносив дві таці й ставив ось тут, на столі.
Він указав на кам’яний стіл і два стільці, які все ще стояли там.
— Вони пили тут свій tisana[2] після обіду, — розповідав він далі, — день за днем, завжди одне й те саме.
Він замовк і торкнувся рукою стільця. Всередині мене росло відчуття пригніченості. У дворику було прохолодно, наче в могилі, та повітря все одно лишалося таким самим застояним, як і в закритих кімнатах, перш ніж у них відчинили ставні.
Я згадував Емброуза таким, яким він був удома. Влітку він обходив свої землі без куртки, у старому солом’яному капелюсі від сонця на голові. Як зараз бачу той капелюх, насунутий на очі, і його самого: рукави сорочки засукані по лікті, стоїть на своєму човні, показує щось далеко в морі. Пам’ятаю, як він нахилявся й затягував своїми міцними руками мене в човен, коли я плавав поблизу.
— Так, — сказав чоловік, ніби звертаючись сам до себе, — синьйор Ешлі сидів тут на стільці, дивлячись на воду.
Жінка повернулась і, перетнувши дворик, закрутила кран. Вода зупинилася. Бронзовий хлопчик дивився тепер на порожню мушлю. Навколо стало зовсім тихо. Дитя, яке очей не зводило з фонтана, раптом нахилилося й почало порпатися попід деревом, збираючи маленькими рученятами квіти рокитника й вкидаючи їх до басейну.
Жінка його насварила, поставила біля стіни та, вхопивши мітлу, що стояла поруч, почала підмітати дворик. Її метушня розбудила навколишню тишу, і чоловік торкнувся моєї руки.
— Не бажаєте поглянути на кімнату, в якій помер синьйор? — обережно запитав він.
Я широкими сходами пішов слідом за ним нагору, досі сприймаючи все, мов сон. Ми минали кімнати, куди менше обставлені меблями, ніж на першому поверсі, а одна з них, яка вікном виходила на північ, на алею з кипарисами, взагалі була без меблів, немов монастирська келія. До стіни було приставлене просте залізне ліжко. Поруч із ним — ширма, глечик та миска для вмивання. Над каміном висіли гобелени, а в ніші стіни стояла маленька статуетка мадонни на колінах зі складеними в молитві руками.
Я поглянув на ліжко. Простирадла були згорнуті в ногах, а в головах, одна на одній, лежали дві подушки без наволочок.
— Кінець, — тихим голосом мовив чоловік, — настав раптово, ну… він був слабкий, так, дуже слабкий від гарячки, та навіть за день до того спустився й посидів трохи біля фонтана. «Ні, ні, — говорила графиня, — тобі стане тільки гірше, тобі потрібен відпочинок», — та він дуже впертий, він її не слухав. І лікарі, вони постійно приходили нові. Синьйор Рейнальді, який зараз також у місті, все говорив, намагався переконати, але він ніколи не слухає, він кричить, він лютує, а тоді, як маленьке дитя, змовкає. Дуже шкода було дивитися на сильного чоловіка в такому стані. А потім, рано-вранці графиня поспішно забігає до мене в кімнату, кличе мене. Я спав у будинку, синьйоре. В неї обличчя біле, мов стіна, і вона говорить: «Він помирає, Джузеппе, я знаю, він помирає», і я біжу за нею до його кімнати, а він лежить у ліжку, очі заплющені, важко, але рівномірно дихає, ну, не так, коли нормально спить. Ми посилаємо по лікаря, та синьйор Ешлі більше вже не прокинувся, це була кома, сон смерті. Ми з графинею запалили свічки, і коли були черниці, я зайшов на нього поглянути. Лють щезла повністю, його обличчя було мирне. Якби ж ви тільки бачили його, синьйоре.