Я розвернувся й вийшов із собору на п’яццу. Поглянувши на великий купол і вежу, такі далекі й витончені, вирізьблені на тлі неба, я вперше згадав, як це часто буває в моменти шоку чи лиха, що за день не з’їв ані крихти. Із думок про померлих я повернувся до думок про живих. Я знайшов поруч із собором місце, щоб випити й попоїсти, і, втамувавши свій голод, вирушив на пошуки синьйора Рейнальді.
Чемний слуга на віллі написав мені його адресу, і, кілька разів звернувшись до людей, указуючи на папірець і безуспішно намагаючись правильно вимовити слова, я знайшов його будинок за мостом, біля мого готелю, на лівому березі Арно. Цей берег річки був куди темніший і тихіший, ніж серце Флоренції. Вулицями блукало лише кілька людей. Двері й ставні в будинках були зачинені. Навіть мої кроки самотньо відлунювали від бруківки.
Нарешті я дійшов до будинку й подзвонив у дзвоник. За мить двері відчинив слуга і, навіть не спитавши імені, провів мене нагору, а потім уздовж коридору. Постукавши, він впустив мене до кімнати. Я стояв, примруживши очі від раптового світла, і раптом побачив чоловіка в кріслі біля столу, який копирсався у стосі паперів. Щойно я зайшов, він підвівся й поглянув на мене. Зростом він був не набагато нижчий, ніж я, років сорока, з блідим, майже безбарвним обличчям та сухорлявими орлиними рисами. У ньому відчувалась якась пиха, якась зневага, як буває в людей, що не прощають дурнів або ворогів, та найбільше мені запам’яталися його очі, темні, глибоко посаджені, здавалося, він раптом побачив когось дуже знайомого, та за мить зрозумів, що це не так.
— Синьйор Рейнальді? — звернувся я. — Я Ешлі. Філіп Ешлі.
— Так, — відповів він, — не бажаєте сісти?
У його голосі відчувалися холод та жорсткість, і говорив він майже без акценту. Він підсунув мені стільця.
— Ви, певно, здивовані побачити мене? — запитав я, не зводячи з нього очей. — Ви не знали, що я у Флоренції?
— Ні, — відповів він. — Я не знав, що ви тут.
Він підбирав слова, та, можливо, робив так лише тому, що мав обмежений словниковий запас англійською, тож говорив обережно.
— Ви знаєте, хто я?
— Гадаю, я не помиляюся в родинних зв’язках, — сказав він. — Ви кузен покійного Емброуза Ешлі, так?
— Кузен, — відповів йому я, — і спадкоємець.
Він затиснув перо між пальцями й постукував ним по столу, ніби цим міг виграти трохи часу або відволікти мене.
— Я відвідав віллу Санґаллетті, — продовжував я, — був у кімнаті, де він помер. Слуга Джузеппе дуже мені допоміг. Він розповів усе в деталях та направив мене до вас.
Мені здалося, чи в тих темних очах промайнула якась загадка?
— Як давно ви у Флоренції? — спитав він.
— Лише кілька годин, з обіду.
— То ви щойно приїхали? Що ж, тоді ваша кузина Рейчел, певно, ще не бачила вас.
Рука з пером розслабилася.
— Ні, — промовив я, — слуга на віллі сказав, що вона покинула Флоренцію одразу після похорону.
— Вона покинула віллу Санґаллетті, — відповів на це він, — але не полишила Флоренції.
— То вона все ще тут, у місті?
— Ні, — відрізав він, — зараз її вже немає. Вона хоче, щоб я здав віллу в оренду. Чи, можливо, навіть продав.
Він говорив якось надміру суворо й непохитно, так, наче вся надана ним інформація була заздалегідь обдумана й відсортована.
— Ви знаєте, де вона зараз?
— Боюся, що ні, — відповів він. — Вона поїхала дуже несподівано, вона нічого не планувала. Сказала, що напише, коли щось вирішить стосовно свого майбутнього.
— Можливо, вона поїхала до друзів? — ризикнув припустити я.
— Можливо, — відповів він. — Проте я так не думаю.
У мене було відчуття, ніби ще сьогодні або ж учора, вона сиділа з ним у цій кімнаті, і здавалося, він міг розповісти мені набагато більше, та не хотів.
— Синьйоре Рейнальді, розумієте, — сказав я, — раптова звістка про смерть кузена з вуст слуг страшенно мене вразила. Все це немов кошмар якийсь. Що сталося? Чому мене не повідомили про те, що він захворів?